Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Ми довго сиділи так. Потроху дужчав вітерець, у сірому тумані перед нами заколивалися тіні. Зарипіли чиїсь кроки, почулося тихе мурмотіння, потім приглушене бренькання гітар. Я підвів голову. Тіні наближалися, перетворювались на темні постаті, сходилися в коло. Запала тиша. І раптом пролунав голосний спів:

— «Ісус, Ісус волає до тебе…»

Я аж підскочив… Потім прислухався. Що це таке? Може, ми вже десь на небі? Це був справжній хор, жіночий двоголосий хор…

— «Вставай-но, грішнику убогий…» — залунало над кладовищем у ритмі військового маршу.

Я здивовано подивився на Пат.

— Нічого не розумію, — сказав я.

— «Іди, покайся і молись…» — лунало далі вже у швидкому темпі.

І раптом я здогадався:

— Святий Боже, та це ж Армія спасіння!..

— «Тікай від згуби, гріх тамуй», — закликали знову тіні. Кантилена дедалі вищала.

У карих очах Пат іскрилися вогники. Її губи та плечі тремтіли від сміху.

Нестримно лунало фортисимо:

Пекла жар, вогненні муки —

Це для грішника розплата;

Бог тобі просягне руки —

Кайся, блудний сину й брате!

— Ану, тихо, побий вас сила Божа! — загорлав раптом із туману чийсь сердитий голос.

На мить запанувала тривожна тиша. Але Армія спасіння звикла до обструкцій. Хор заспівав іще гучніше:

— «Чого жадаєш в світі, ти, самотній?» — заспівали жінки в унісон…

— Дівчат лапати, щоб вам добра не було. Дайте хоч тут спокій! — горлав той самий сердитий голос.

— «Бісівське діло зваблює тебе…» — прозвучало з несподіваним піднесенням у відповідь.

— Ви, старі шкапи, давно вже нікого не можете звабити! — тієї ж миті відповіли з туману.

Я пирснув зо сміху. Та й Пат не могла вже більше стримуватись. Ми аж заходилися сміхом — на цвинтарі відбувався справжній двобій. В Армії спасіння добре знали, що лави на кладовищі були притулком для закоханих пар, які не мали де заховатися від гамору великого міста. Отож Армія спасіння взялася до солідної операції — зробила в неділю облаву на грішні душі. Побожно, благочестиво й голосно гугнявили аматорські голоси свій текст. Бренькіт гітар створював гучний акомпанемент.

Кладовище потроху оживало. З туману почулися вигуки, хихикання. Здавалося, ніби всі лави були зайняті. До самотнього борця, що виступив на захист кохання, приєдналися невидимі, але численні однодумці. На знак протесту швидко організувався контрхор. У ньому, певне, взяли участь і колишні військові. їх підбурила мелодія маршу, і незабаром могутньо залунала невмируща пісня:

— У Гамбургу я побував, там бачив світ прекрасний…

— «О, далі вже не опирайся», — звереснув іще раз хор старих дівуль, капелюхи закивали — Армія спасіння відчула себе в стані облоги.

Та зло перемогло. У відповідь трубні голоси щосили гарконули:

Своє ім’я я не назву, Бо я продажна дівка…

— Ходімо зараз же звідси, — сказав я Пат. — Пісню цю я знаю. У ній чимало куплетів, один за одного кращий. Ходімо!

І знову місто — сигналили машини, шаруділи колеса. Та воно все ще було заворожене. Нечутно сновигали вулицями автомашини, і фари їх світилися, мов котячі очі. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, вітрини — на барвисті, сповнені різних спокус печери.

Ми пішли вулицею повз кладовище, через містечко розваг. В імлистому повітрі, наче вежі, сповнені музики та блиску, маячили каруселі. Чортове колесо яскріло пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.

— Благословенний лабіринт! — вихопилося в мене.

— Чому? — спитала Пат.

— Бо ми були там самі…

Вона кивнула.

— Мені здається, ніби це було колись дуже-дуже давно…

— Ходімо туди ще раз?

— Ні, — сказав я, — зараз не треба. Хочеш чогось випити?

Вона похитала головою.

Яка вона була гарна! Туман наче легеньким серпанком оповивав її і робив іще чарівнішою.

— Ти не стомилася?

— Ще ні…

Ми підійшли до павільйонів із кільцями й гачками. Перед ними висіли карбідні лампи, що випромінювали біле, різке світло. Пат глянула на мене.

— Ні, — сказав я, — сьогодні не кидатиму. Жодного кільця. Хоч би й міг виграти усю винницю Александра Македонського.

Ми рушили далі через майдан і міський сквер.

— Десь тут має бути дафна індика, — зауважила Пат.

— Так, її запах чути вже здалека. Виразно чути. Чи ні?

Пат подивилась на мене.

— Ні, таки справді чути…

— Вона, мабуть, уже розквітла. І пахне тепер на все місто…

Я обережно подивився праворуч і ліворуч, чи немає десь

вільної лави. Але чи то через бузок, чи тому, що була неділя, чи нам просто не щастило, але вільної лави я не побачив. Усі були зайняті. Я глянув на годинник. Було вже за північ.

— Ходім до мене, — сказав я Пат, — там ми будемо самі.

Вона не відповіла, але ми пішли назад. Біля кладовища ми

побачили щось несподіване. Армія спасіння дістала підкріплення: хор вишикувався вже в чотири шеренги. І це вже були не тільки «сестри», а й два ряди «братів», одягнених в уніформи. Співали тепер не в два голоси, а в чотири, і хор лунав, як орган. Над кладовищем і надгробками у ритмі вальсу линуло: «Небесний Єрусалиме…»

Опозиції не було й чути. Її наче вітром змело.

— Наполегливість! — говорив завжди директор моєї гімназії Гіллерман. — Краще наполегливість і ретельність, аніж геній і безпутність.

Я відчинив двері. Мить повагавшись, увімкнув світло. Перед нами, як бридка довга кишка, зяяв жовтий коридор.

— Заплющ очі, — стиха сказав я Пат, — це видовище тільки для загартованих нервів.

Я легко підняв її на руки і, повільно ступаючи своїм звичайним кроком, так ніби я був сам-один, поніс її мимо валіз і газових плиток до своєї кімнатки.

— Жах, правда ж? — знічено спитав я, позираючи на розставлений у кімнаті плюшевий гарнітур. От коли б стали у пригоді парчеві крісла пані Залевської, килим, лампа Гассе…

— Не такий уже й жах, — сказала Пат.

— Ще й який жах, — заперечив я, підходячи до вікна. — Але принаймні вид з вікна чудовий. Може, підсунемо крісла до вікна?

Пат ходила по кімнаті.

— Тут зовсім не так-то й погано… А головне — тут напрочуд тепло.

— Ти змерзла?

— Я люблю тепло, — відповіла вона, злегка зіщуливши плечі. — Не люблю холоду й дощу. До того ж вони мені просто шкідливі.

— Боже ж мій! А ми так довго сиділи надворі та ще в такий туман…

— Тим приємніше тепер тут…

Вона потягнулася і знову, пружно ступаючи, заходила по кімнаті. Зніяковілий, я швидко озирнувся. Хвалити Бога, великого безладу в кімнаті не було. Свої подерті нічні капці я заштовхнув ногою під ліжко.

Пат стала перед одежною шафою