Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

– Те, що ти сказала, я теж до речі читала, – зауважила я.

– Коротше, давай так, я тобі задаватиму питання, а ти не думаючи відповідатимеш перше, що з'явиться в голові. Добре?

– Домовилися! – погодилася я.

– З ким тобі буде важче попрощатися, коли ми прибудемо до Альянсу?

– З Томом, – випалила я, після чого зловила здивований погляд подруги.

– Не зрозуміла!? – очманіла вона від моєї відповіді.

– Ну, просто Августій може знову приставити до мене Тома і на наступні завдання, хочу я цього чи ні. Тому можливо, прощатись із ним і не треба буде.

– Ти знущаєшся?! – зітхнула вона з полегшенням і досадою. – Ти моє питання зовсім не так зрозуміла! Ну гаразд, зараз щось інше придумаю.

– Ну давай! – чекала я в передчутті поки вона щось вигадує.

– О точно! Заплющ очі і уяви, – почала вона після хвилинного обмірковування. – Уяви, розпал битви..., ми всі розділилися... ти зі своїми ворогами розправилася, а нас нема. З ким би ти хотіла швидше зв'язатися, щоб дізнатися чи жива ця людина?

– Ну, у тебе і питання! – сказала я, але так як Фумка серйозно і пильно на мене зиркнула, довелося здатися і почала в голові прокручувати цю картину.

Я заплющила очі і зосередилась, поступово я перестала чути, що відбувається навколо, а потім перед очима з'явилася ця вигадана сцена причому настільки ясно і живо, ніби я зараз не сиділа з подругою на лавці, а була саме в гущавині бою. Я справді почала переживати. Я чула брязкіт металу і крики поранених, бачила магічні вибухи і навіть відчувала запах крові, на землі билися маги, а в небі дракони, ось тільки з ким я не бачила. У грудях у мене заболіло і я побігла шукати людину, за яку молюся, щоб вона була жива і в безпеці, я бігла, спотикалася через чиїсь відірвані кінцівки, але все одно вставала і продовжувала прямувати до нього. А від того, що я ніяк його не знаходила ставало все гірше. Моє серце билося як шалене, а потім з цього стану мене вивела Ліфумія, голос якої я поступово почала чути.

– Анко, ти мене чуєш? Ну, то хто це? – спитала Фума, хоч і так знала мою відповідь. Вона помітила як я відразу змінилася в обличчі, тому не підганяла мене, а просто чекала поки я прийду до тями. Я розплющила ці чортові очі, тому що мені здавалося, що ще б трохи і я виявила б те, чого не хотіла, сльози від цього видіння котилися по щоках, і я не могла їх зупинити.

– Що б тебе… звичайно це… Нік, – відповіла я пошепки крізь збите дихання. Я не хотіла їй зізнаватись, я хотіла зберегти цей секрет у своєму серці. Але не знаю чому, я все ж таки вимовила вголос його ім'я. Серце шалено калатало, а руки трохи тремтіли. Розум намагався все це заспокоїти кажучи, що ця історія лише вигадка, але заспокоїтися було складно. Так ясно я побачила ту картину, про яку говорилось, що мені стало страшно.

– От бачиш! Я так і знала, що ти його кохаєш! – обняла вона мене, щоб заспокоїти. – Тільки я не думала що ти так близько все до серця сприймеш, давай заспокойся, – говорила вона лагідним тоном, від чого легшало.

– Ти думаєш, що це кохання? – запинаючись спитала я.

– Не думаю, а вже точно знаю!

– Мені якось не по собі, якщо чесно, ця картина досі у мене перед очима. Вона якась надто реальна була, – зізналася я.

– У тебе просто надто хороша уява, – відмахнулася Фума.

– «Але ніколи ще я так яскраво нічого не уявляла. Може сила дракона допомогла розвинути фантазію?», – замислилась я. – Ну, і що мені робити? – Вирішила я повернутися до нагальних питань. – Адже я весь час намагалась зрозуміти свої почуття до нього, і тепер усвідомивши їх…, як мені поводитися? – запитала я.

– Залишилося прийняти це та діяти! – відповіла вона мені.

– Діяти? Мені що, тепер йому ще й зізнатися треба буде? Ні! Не буде йому такого щастя.

– Невже не заслужив? – запитала вона хитро усміхнувшись. – Як на мене так він заслужив, як ніхто інший. Це ж він тобі вчора життя врятував. І захищає тебе постійно, рятує, терпить, лікує. Та й з твоїм характером він нормально уживається.

– Гаразд, достатньо! Я тебе зрозуміла. Тільки не розумію, чого ти, власне, від мене хочеш?

– Зізнаватись йому не треба..., поки, – вона хитро посміхнулася. – А для початку просто припини його відштовхувати, адже ти йому теж подобаєшся і давно вже, – сказала вона.

– Подобаюся? Як же, щось останнім часом не так і подобаюсь, судячи з поведінки, – як завжди я почала протест абсолютно ігноруючи всі факти, але все ж після її слів мені стало радісно. – Ну гаразд, можна спробувати проявити до нього інтерес відкрито, – сказала я, і тут же відчула як об мою потилицю розбилося щось холодне і тверде. – Що за...?!! – розлютилася я і обернулась. Але не встигла я збагнути, як обличчям упіймала ще одну партію снігу.

– Тітонька, я вас вбив! – заявив задоволений дитячий голос.

– Анко, ти як? Ціла? – стурбовано запитала Фума, яка щосили намагається стримати сміх.

– Та що ж всі мають намір мене вбити?! Я зараз сама повбиваю цих дрібних засранців! – сказала я так, що моя подруга злякалася і почала мене всіляко відмовляти та зупиняти.

– Анко, ти що? Це ж просто діти, які грають у сніжки, – говорила вона, уявляючи найгірші наслідки, які я можу створити в пориві гніву. Але тут вона теж отримала сніжком, прямо в скроню, після чого вже я заливалася сміхом.