Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Те життя врятував йому я, — відказав граф Монте-Крісто, — тож воно належить мені.

Пані де Вільфор замовкла; може, вона замислилася над тим, чому цей чоловік із першого погляду справляв таке сильне враження на людей.

Тим часом граф Монте-Крісто оглядав дитину, яку весь час цілувала мати. Хлопчина був маленький і тендітний, із білою шкірою, яка буває у рудих дітей, проте його випукле чоло затуляло темне волосся, що не знало завивки, і, облямовуючи його личко, падало на плечі, увиразнюючи жвавість погляду, де вгадувалася затаєна бешкетність і вередливість; у нього був великий рот із тонкими вустами, що насилу порожевіли. Із виразу його обличчя тому восьмирічному хлопчикові можна було дати принаймні дванадцять років. Насилу отямившись, він хутко видерся з материних обіймів і побіг до скриньки, з якої граф Монте-Крісто дістав еліксир; потім, ні в кого не питаючи дозволу, як дитина, що звикла задовольняти всі свої примхи, почав одкривати слоїки.

— Не чіпай того, друже, — квапливо сказав граф, — декотрі з-поміж цих трунків небезпечно не лише пити, а навіть нюхати.

Пані де Вільфор зблідла і відштовхнула синову руку, пригорнувши його до себе, та, заспокоївшись, кинула на скриньку швидкий, та виразний погляд, якого граф Монте-Крісто відразу ж завважив.

Тієї миті ввійшов Алі.

Пані де Вільфор лагідно глянула на нього і ще дужче пригорнула до себе дитину.

— Едуаре, — сказала вона, — поглянь на цього доброго слугу: він дуже хоробрий, ризикував своїм життям, щоб зупинити наших несамовитих коней і колясу, що вже мала розбитися. Подякуй йому, бо якби не він, то нас, либонь, зараз уже й живих не було б.

Хлопчина закопилив губи й одвернувся.

— Ох і потвора! — сказав він.

Граф Монте-Крісто усміхнувся, наче дитина вчинила саме так, як він і очікував; пані де Вільфор насварила сина, але так м’яко, що воно хтозна чи було б до вподоби Жанові-Жаку Руссо, якби малого Едуара звали б Емілем.

— Бачиш, — сказав граф Монте-Крісто арабською Алі, — ця пані просить сина подякувати тобі за те, що ти порятував їм життя, а дитина каже, що ти бридка потвора.

Алі обернув своє розумне обличчя і глянув на дитину, не міняючи виразу, та з тремтіння ніздрів граф Монте-Крісто втямив, що араб страшенно образився.

— Пане графе, — сказала пані де Вільфор, підводячись і збираючись іти, — ви завжди мешкаєте в цім домі?

— Ні, пані, — відказав граф Монте-Крісто, — тут я буваю лише вряди-годи, а мешкаю я на Єлисейських Полях у будинку номер тридцять. Та я бачу, що ви й геть отямилися і збираєтеся йти вже. Я вже загадав, щоб тих-таки коней запрягли у мій ридван, і Алі, ця бридка потвора, — сказав він, усміхаючись хлопчині, — завезе вас додому, а ваш візник залишиться тут, щоб наглянути за направою коляси. Тільки це зроб­лять, одна з моїх запряжок доправить її простісінько до пані Данґляр.

— Та я нізащо не зважуся їхати цими кіньми, — сказала пані де Вільфор.

— Ось побачите, — відказав граф Монте-Крісто, — у руках Алі вони будуть слухняні, як вівці.

І справді, Алі підійшов до коней, яких ледве звели на ноги. У руці він тримав маленьку губку, просякнуту запахущим оцтом, — він протер нею ніздрі та скроні вкритих піною і потом коней, і вони відразу ж почали хоркати й декілька секунд тремтіли всеньким тілом.

Потім, на очах у гомінкої юрби, що зібралася біля воріт, приваблена видовиськом поламаної коляси і чутками про те лихо, Алі звелів запрягти коней до графового ридвана, узяв до рук віжки і виліз на передок. На превеликий подив роззяв, що бачили, як допіру ті коні мчали мов несамовиті, йому довелося добряче шмагати їх пугою, щоб вони рушили з місця, та й то від тих пречудових сірих коней, що наче аж поклякли, заціпли і смертельно охляли, йому пощастило домогтися тільки непевного і млявого клусу, тож пані де Вільфор потрібно було дві години, щоб добитися до передмістя Сент-Оноре, де вона мешкала.

Тільки вона повернулася додому і перше хвилювання в родині ущухло, як вона написала пані Данґляр такого листа:

«Люба Ерміно!

Мене і мого сина допіру чудесним чином порятував од смерті той самий граф Монте-Крісто, що про нього ми так багато розмовляли вчора увечері і якого я нітрохи не сподівалася зустріти сьогодні. Учора ви розповідали мені про нього із захватом, із якого я кепкувала з усією моєю дотепністю, та сьогодні я вважаю, що ваш захват ще замалий для оцінки людини, що викликала його у вас. У Ранелазі ваші коні зірвалися учвал, і ми, звісно ж, повбивалися б об перше-ліпше дерево чи першу тумбу в селі, аж якийсь араб, негр чи нубієць, одне слово, мурин, графів слуга, здається, за його наказом, зупинив несамовитих коней, ризикуючи своїм життям, і просто диво, що він сам уцілів при цім. Тут нагодився граф, який заніс нас до свого дому і повернув мого Едуара до життя. Додому нас доправили у графовому ридвані, вашу колясу повернуть завтра. Ваші коні страшенно охляли після тої лихої пригоди, вони наче почамріли, враження таке, ніби вони не можуть собі вибачити, що дали людині приборкати їх. Граф Монте-Крісто доручив мені передати вам, що як вони постоять спокійно днів зо два у стайні, їстимуть лише ячмінь, то знову будуть у такому квітучому, тобто страхітливому стані, як ото вчора.

До побачення! Не дякую вам за прогулянку, проте з мого боку було б невдячністю гніватися на вас за примхи ваших коней, бо завдяки цій пригоді я запізналася з графом Монте-Крісто, а цей шляхетний чужинець здається мені, навіть якщо забути про його мільйони, настільки цікавою загадкою, що я постараюся відгадати її, навіть якби задля цього мені довелося знову проїхати Булонським лісом вашими кіньми.

Едуар витерпів усю ту пригоду з разючою мужністю. Щоправда, він зомлів, та до того й разу не зойкнув, а потім не пролляв жодної сльози. Ви знову скажете мені, що я засліплена материнською любов’ю, та в цьому тендітному і ніжному тілі витає залізний дух.

Валентина передає щире вітання ваші любій Ежені, а я від усієї душі вас цілую.

Елоїза де Вільфор.