Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

«Пречудово! — ідучи, думав собі граф Монте-Крісто. — Сталося саме те, що я й хотів; тепер я маю нагоду відновити родинний мир і оволодіти зараз серцем чоловіка і серцем дружини. Оце пощастило! Проте, — докинув він подумки, — мене не познайомили з панною Ежені Данґляр, а мені дуже кортить із нею зазнайомитися. Та дарма, — провадив він зі своєю звичною усмішкою, — ми в Парижі, і часу в нас чимало... Воно від нас не втече!..»

Із тими думками граф Монте-Крісто сів до ридвана і подався додому.

За дві години по тому пані Данґляр отримала від графа Монте-Крісто пречудового листа: він писав, що, не бажаючи розпочинати своє паризьке життя з того, щоб засмучувати прегарну жінку, він благає її прийняти від нього коней назад.

Вони були в тій самій збруї, у якій вона бачила їх удень, тільки в кожну розетку на вухах граф Монте-Крісто звелів уставити самоцвіти.

Данґляр теж отримав листа. Граф Монте-Крісто просив його дозволити баронесі виконати цю примху мільйонера і вибачити його східні манери, за якими він повертає коней.

Увечері граф Монте-Крісто подався до Отея у супроводі Алі.

Наступного дня, десь о третій пополудні, він викликав дзвоником Алі до себе в кабінет.

— Алі, — сказав граф Монте-Крісто, — ти часто казав мені, що спритно кидаєш ласо.

Алі кивнув і гордовито випростався.

— Чудово! Отож за допомогою ласо ти зумів би зупинити бугая?

Алі знову кивнув.

— І тигра?

Алі кивнув.

— І лева?

Алі зробив такий жест, наче жбурляє ласо, і здушено загарчав.

— Авжеж, я розумію, — сказав граф Монте-Крісто, — ти полював на левів. А зумієш ти зупинити переляканих коней?

Алі всміхнувся.

— То слухай, — сказав граф Монте-Крісто. — Незабаром повз нас промчить коляса із двома нестямними кіньми, сірими в яблуках, тими, що були у мене вчора. Нехай там що, нехай тебе й розчавлять, але ти мусиш зупинити їх біля моїх воріт.

Алі вийшов на вулицю і провів поперек бруківки риску, потім повернувся в дім і показав її графові, що стежив за ним поглядом.

Граф Монте-Крісто легенько поплескав його по плечу; цим він зазвичай висловлював йому свою вдячність. Потім нубієць знову вийшов із дому, сів на тумбі на розі й запалив люльку, а граф Монте-Крісто пішов до свого кабінету, нічим більш не переймаючись.

Проте годині о п’ятій, коли граф Монте-Крісто очікував ту колясу, у його поведінці стали помічатися легенькі ознаки нетерпіння: він ходив туди й сюди кімнатою, що її вікна виходили на вулицю, вряди-годи прислухаючись і підходячи до вікна, з якого видно було Алі, що випускав хмари диму з періодичністю, яка свідчила, що нубієць цілком поринув у те важливе діло.

Аж раптом пролунало далеке торохтіння коліс, воно наближалося зі швидкістю блискавиці, потім з’явилася коляса, а на ній візник, що марно силкувався втримати змилених коней, що шалено мчали учвал.

У колясі сиділа молода жінка з дитиною, якій було років із сім; вони тісно притулилися одне до одного і від незмірного жаху не могли навіть кричати; коляса тріщала, і якби колесо налетіло на камінь чи зачепилося за дерево, то вона, звісно ж, розлетілася б на друзки. Вона котилася серединою бруківки, і зусібіч лунав переляканий галас.

І тоді Алі відкладає свій чубук, дістає з кишені ласо, кидає його і потрійною петлею охоплює передні ноги лівого коня; той тягне його за собою ще декілька кроків, потім падає, спутаний ласо, ламає дишло і заважає тому коневі, що лишився на ногах, мчати далі. Візник скористався тією затримкою і плигнув додолу, та Алі вже стиснув своїми залізними пальцями ніздрі другого коня, і він, заіржавши з болю, конвульсивно сіпаючись, повалився поруч із лівим.

На все те потрібно було не більше часу, ніж треба кулі, щоб улучити в ціль.

Проте того часу виявилося достатньо, щоб із дому, перед яким усе воно сталося, встиг вибігти чоловік у супроводі кількох слуг. Ледве візник відчинив дверцята, як він виніс із коляси пані, яка одною рукою ще чіплялася за подушку, а другою притуляла до грудей зомлілого сина. Граф Монте-Крісто заніс обох до вітальні й поклав на диван.

— Вам більше нема чого боятися, пані, — сказав він, — ви порятовані.

Жінка оговталася і замість відповіді показала йому очима на сина; погляд її благав дужче від будь-яких слів.

Справді, дитина й досі була непритомна.

— Розумію, пані, — сказав граф Монте-Крісто, оглядаючи дитину, — та не турбуйтеся, із ним нічого не сталося, це від страху.

— Заради Бога, — вигукнула мати, — може, ви тільки заспокоюєте мене? Погляньте, який він блідий! Дитино моя! Едуаре! Відгукнися! Хутчій погукайте лікаря. Я все віддам, щоб порятувати мого сина!

Граф Монте-Крісто зробив знак рукою, намагаючись її заспокоїти, потім відчинив якусь скриньку, дістав оздоблений золотом слоїчок із богемського кришталю, наповнений червоною, мов кров, рідиною, і зронив одну краплю на губи дитини.

Хоч дитина й досі була бліда, вона відразу ж розплющила очі.

Побачивши те, мати мало не збожеволіла з утіхи.

— Де ж це я? — вигукнула вона. — І кому я зобов’язана цим щастям після такого жаху?

— Ви перебуваєте в домі людини, яка щаслива, що змогла позбавити вас від горя, — відказав граф Монте-Крісто.

— Ох, клята моя цікавість! — сказала пані. — Усенький Париж балакає про коней пані Данґляр, і я була така безрозумна, що захотіла покататися на них.

— Ти ба! — вигукнув граф Монте-Крісто з віртуозно вдаваним подивом. — Невже це баронесині коні?

— Авжеж, мосьпане; ви знайомі з нею?

— Із панею Данґляр? Я маю честь бути з нею знайомим, і я удвічі радий, що ви уникнули небезпеки, якої ви зазнавали через цих коней, тому що ви могли б звинувачувати в цім нещасті мене: цих коней я вчора придбав у барона, та баронеса так засмутилася, що я вчора ж таки відіслав їх назад, прохаючи прийняти їх від мене.

— То це ви той граф Монте-Крісто, про якого так багато розповідала мені Ерміна?

— Так, пані, — відказав граф Монте-Крісто.

— А мене звати Елоїза де Вільфор.

Граф Монте-Крісто вклонився з виглядом людини, яка чує геть незнайоме ім’я.

— Пан де Вільфор буде такий вдячний вам! — провадила Елоїза. — Адже ви порятували нам обом життя, ви повернули йому дружину й сина. Якби не ваш хоробрий слуга, ми обоє загинули б.

— Пані, мені страшно подумати, яка небезпека вам загрожувала.

— Та, сподіваюся, ви дозволите мені дати гідну винагороду тому самовідданому чоловікові?

— Ні, прошу вас, — відказав граф Монте-Крісто, — не псуйте мені Алі ні похвалами, ні винагородами — я не хочу привчати його до цього. Алі мій раб; рятуючи вам життя, він у такий спосіб служить мені, а служити мені його обов’язок.

— Але ж він ризикував життям! — заперечила пані де Вільфор, приборкана тим владним