Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

завдяки своєму надприродному довголіттю та собачій, а вірніше сказати, вовчій вірності й відданості. За належну плату нам також вдалося заручитися гарантіями конфіденційності від старійшини клану, який виділив нам слуг-жінок із домашнього господарства папського посланця. Із поваги до де Клермонів, посланець милостиво погодився. Бо, зрештою, де Клермони дуже допомогли у фальсифікації останніх виборів папи римського, і його посланець добре знав, чиїм маслом намазує свій хліб. Мені ж було важливо одне: чи знала Кароліна, як готувати омлети.

Започаткувавши наше домогосподарство, Метью почав кожного дня видряпуватися угору до замку, а я тим часом розпаковувала свої речі, зустрічалася з сусідами в районі, що розташовувався під замком і називався Мала Страна, і видивлялася, коли прибуде решта нашої челяді. Мені бракувало життєрадісності Енні з її відкритим і допитливим ставленням до навколишнього світу і Джекової схильності скрізь знаходити халепу і вскакувати в неї. Наша звивиста вулиця повнилася дітьми всякого віку і всякої національності, оскільки саме тут мешкала більшість амбасадорів. Виявилося, що Метью був не єдиним іноземним посланцем, якого імператор тримав на поштивій відстані. Кожен, кого я зустрічала, розповідав Гелоугласу безліч історій про те, як Рудольф зневажив якоюсь важливою персоною, щоб натомість провести кілька годин із торговцем антикварними книгами або зі скромним шахтарем із Саксонії.

Було надвечір’я першого дня весни, будинок наповнювався ароматами свинини та булочок, як раптом до мене причепився непосидючий восьмирічний шибеник.

— Пані Ройдон! — скрикнув Джек, зариваючись обличчям у мій корсаж і міцно обхоплюючи руками талію.

— А ви знаєте, що насправді Прага складається з чотирьох міст? Лондон — це одне місто. А тут також є й замок, і ріка. А завтра П’єр пообіцяв показати мені водяний млин.

— Привіт, Джеку, — сказала я, погладивши його по голові. Навіть під час важкої зимової подорожі до Праги він примудрився різко вирости. Напевне, П’єр натоптував його їжею. Я підняла очі й, посміхаючись, поглянула на П’єра та Енні. — Метью так зрадіє, що ви приїхали. Він за вами дуже сумував.

— І ми за ним теж сумували, — сказав Джек і, закинувши голову, поглянув на мене. Під очима він мав темні круги, і, незважаючи на вибухове зростання, він все одно виглядав хирлявим.

— Ти що, хворів? — спитала я, мацаючи його лоб.

У цьому жорсткому кліматі застуда могла стати смертельною, а в Старому Граді подейкували про якусь лиховісну епідемію, яка, на думку Метью, була не чим іншим, як спалахом грипу.

— Останнім часом він погано спить, — тихо сказав П’єр. Із його невеселого тону я здогадалася, що справа значно серйозніша, але вирішила розпитати про це згодом.

— Ну що ж, сьогодні ти добре виспишся. У твоїй кімнаті на тебе чекає велетенське ліжко з пуховою периною. Йди з Терезою, Джеку. Вона покаже тобі твої речі й викупає тебе перед вечерею. — Щоб не вторгатися в особисте життя вампірів, теплокровні мали спати біля Метью та мене на другому поверсі, оскільки через вузьку конструкцію будинку на першому поверсі розміщувалися лише вітальня та кухня. Решта ж вампірів-домочадців забили собі місце на горішньому третьому поверсі, звідки відкривалася чудова панорама навколишнього ландшафту, а вікна можна було розчиняти навстіж назустріч усім стихіям.

— Пане Ройдон! — верескнув Джек і, кинувшись до дверей, відчинив їх, перш ніж Тереза встигла його зупинити. Як він відчув наближення Метью, було незрозумілим, зважаючи на сутінки та тиху ходу Метью по килиму з коричневої шерсті.

— Та не верещи ти, — сказав Метью, спіймавши хлопчика, перш ніж він встиг ударитися об тверді вампірські ноги. Коли Джек проходив повз Гелоугласа, той швидко зняв з нього шапку та рукою скуйовдив йому волосся.

— Ми мало не замерзли. На річці. А одного разу сани перекинулися, але собака не постраждав. Я їв смаженого вепра. А в Енні спідниця потрапила в колесо, і вона ледь не гепнулася з воза. — Джеку кортіло розповісти про подорож все й відразу, і слова сипалися з нього, мов горох. — Я бачив комету. Вона була не дуже велика, але П’єр сказав, що мені слід розповісти про неї пану Гарріоту, коли ми повернемося додому. Я навіть малюнок зробив. — Джек засунув руку під свій засмальцьований камзол і витягнув так само засмальцьовану смужку паперу. А потім віддав її Метью так, наче то була якась священна реліквія.

— Непогано намальовано, — сказав Метью, нарочито ретельно роздивляючись рисунок. — Мені подобається, як добре ти передав вигин хвоста комети. І ти розмістив довкола неї інші зірки. Молодчага, Джек. Пан Гарріот буде задоволений твоєю неабиякою спостережливістю.

Джек аж засяяв.

— Це був мій останній шматочок паперу. А в Празі папір продається? — Коли ми жили в Лондоні, Метью взяв собі за правило кожного ранку постачати Джеку шматочки паперу. Що з ними робив Джек — можна було лише здогадуватися.

— Та в місті повно паперу, — відповів Метью. — Завтра вранці П’єр відведе тебе до крамниці в Малій Страні.

Після такої цікавої обіцянки дітей було важко відвести нагору, але Тереза продемонструвала, що для такого завдання вона має достатньо і лагідності, і рішучості. Нарешті у чотирьох дорослих з’явилася можливість вільно порозмовляти.

— Джек хворів? — спитав Метью у П’єра, нахмурившись.

— Ні, мілорде. Відтоді як ми поїхали від вас, він погано спав, — відповів П’єр. І, повагавшись, додав: — Гадаю, що колишні гріхи переслідують його.

Метью кинув хмуритися, але тривога на його обличчі залишилася.

— А в іншому подорож пройшла так, як ви й сподівалися? — То був хитрий спосіб дізнатися, чи не натрапили вони, бува, на бандитів і чи не переслідували їх неприродні та надприродні істоти.

— Подорож була тривалою й холодною, — сухо повідомив П’єр, — а діти постійно були голодні.

Гелоуглас розреготався.

— Гарна відповідь.

— А як у вас справи, мілорде? — поцікавився П’єр, зиркнувши на Метью. — Усе вийшло у Празі так, як ви й сподівалися?

— Із Рудольфом я не бачився. Подейкують, що Келлі заліз на горішні поверхи Порохової вежі й працює там із перегінними кубами, час від часу висаджуючи їх у повітря, — доповів Метью.

— А як у Старому Граді? — делікатно поцікавився П’єр.

— Майже так, як і завжди, — відповів Метью легким і невимушеним тоном, який безпомилково вказував на те, що насправді він був чимось занепокоєний.

— Так, як і завжди, якщо не зважати на чутку з