Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Гебрейського кварталу. Одна з їхніх відьом витворила істоту з глини, яка вночі крадеться вулицями. — Гелоуглас кинув на свого дядька нарочито невинний погляд. — За цим винятком нічого практично не змінилося відтоді, як ми востаннє бували тут 1547 року, щоб допомогти імператору Фердинанду навести порядок у місті.

— Дякую, Гелоугласе, — сказав Метью тоном холодним, як зимовий вітер із ріки.

Ясна річ, для того, щоб зробити глиняну істоту і змусити її рухатися, потрібне було не якесь там звичайне заклинання. Ця чутка могла означати лише одне: десь у Празі мешкає така ж ткаля, як і я, котра має здатність пересуватися між світом живих та світом мертвих. Але мені не довелося прохати Метью поділитися своєю таємницею. Його племінник випередив мене.

— Невже ти гадаєш, що зможеш тримати тітоньку в невіданні стосовно отієї глиняної істоти? — здивовано похитав головою Гелоуглас. — Ти рідко буваєш на базарах. Жінки з Малої Страни знають усе, включно з тим, що імператору подавали на сніданок, і тим, що він відмовився прийняти тебе.

Метью провів пальцями по розмальованій дерев’яній поверхні триптиха і зітхнув.

— Тобі доведеться віднести оце до палацу, П’єре.

— Але ж це предмет вівтаря з Сеп-Тура, — запротестував П’єр. — Імператор відомий своєю обачливістю та обережністю. Із часом він тебе неодмінно прийме.

— Якраз часу нам і бракує, а де Клермони мають дуже багато вівтарних прикрас, — із сумом мовив Метью. — Стривайте. Я зараз напишу імператору записку, а тоді вже підемо до нього.

Невдовзі Метью відправив П’єра разом із триптихом. Та слуга через деякий час повернувся з так само порожніми руками, як раніше Метью, причому без запевнень про майбутню зустріч.

Скрізь довкола мене ниті, що поєднували світи, затягувалися й зміщувалися, утворюючи плетиво, яке було надто великим, щоб я його побачила й зрозуміла. Але в Празі щось затівалося, і я це відчувала.

Тої ночі я прокинулася від звуку тихих голосів у кімнаті, сусідній з нашою спальнею. Метью біля мене не було, хоча, зазвичай, коли я засинала, він сидів поруч і читав.

Я почалапала до дверей подивитися, хто з ним був.

— Скажи мені, що трапиться, коли я замалюю один бік обличчя цієї потвори, — сказав Метью, і його рука швидко забігала над великоформатним аркушем, що лежав перед ним.

— Таке враження, що він віддаляється! — прошепотів Джек, ошелешений такою трансформацією.

— А тепер ти спробуй, — сказав Метью, — подаючи Джекові ручку. Джек зосереджено затиснув її в руці й від старання навіть язика трохи висолопив. Метью потер хлопцеві спину, щоб розслабилися м’язи, які оперізували його худорляве тіло. Джек сидів у Метью на коліні, для зручності спираючись спиною на великий торс вампіра. — А ми тут потворами займаємося, — пробурмотів Метью, зустрічаючи мій погляд.

— Хочеш своїх намалювати? — спитав Джек, підсовуючи аркуш до Метью. — Тоді й ти зможеш спокійно спати.

— Твої потвори відклякнули моїх, — відповів Метью, знову з серйозним обличчям зосереджуючи свою увагу на малому. Моє серце занило від співчуття до хлопця, на чию долю випало чимало лиха впродовж його короткого й важкого життя.

Метью знову зустрівся зі мною поглядом і легеньким кивком голови дав мені зрозуміти, що все тримає під контролем. Я послала йому повітряний поцілунок і повернулася до теплого й пухнастого гніздечка нашого ліжка.

Наступного дня ми отримали короткого листа від імператора. Він був запечатаний сургучем зі стрічками.

— Картина спрацювала, мілорде, — сказав П’єр вибачливим тоном.

— Я так і знав. Шкода. Мені той триптих дуже подобався. А тепер мені доведеться чимало попотіти, щоб знову повернути його собі, — сказав Метью, відкинувшись на спинку свого крісла. Дерево на знак протесту заскрипіло. Метью потягнувся за листом. Почерк у ньому був такий ретельно-витончений, із такою великою кількістю хвостиків та завитків, що за ними майже неможливо було розібрати літери.

— А чому в нього такий квітчастий почерк? — здивувалася я.

— Хофнагелі прибули сюди з Відня і не мали чим зайняти свій вільний час. Чим вишуканіше почерк, тим краще — якщо йдеться про його величність, — загадково відповів П’єр.

— Я маю йти до Рудольфа сьогодні після обіду, — сказав Метью із задоволеною посмішкою, складаючи листа. — Мій батько буде втішений. Він також прислав трохи грошей та коштовностей, але, здається, де Клермони цього разу відбулися доволі легко.

П’єр видобув іще одного листа, меншого за розміром, написаного менш витіюватим почерком.

— Імператор додав постскриптум. Власноруч.

Я зазирнула Метью через плече, поки він читав його.

«Bringen das Buch. Und die Hexe». Унизу виднівся підпис імператора — закручений, з витонченим «Р», округлим «д» та «л» і подвійним «ф».

Німецьку я встигла добряче підзабути, але сенс написаного був чітким і однозначним: «Принесіть книгу. І прихопіть відьму».

— Рано я зрадів, — пробурмотів Метью.

— А я ж казав тобі, щоб ти ловив його на оте велике полотно Тиціана «Венера», яке твій батько забрав у короля Філіпа, коли його дружина була проти, — зауважив Гелоуглас. — Як і його батька, Рудольфа завжди незбагненно й незаслужено вабило до рудоволосих жінок. І відвертих малюнків з великою кількістю оголеної жіночої плоті.

— І до відьом його теж вабило, — стиха мовив мій чоловік і кинув листа на стіл. — Його привабила не картина, а Діана. Можливо, мені доведеться відмовитися від цього запрошення.

— Це не запрошення, дядечку. Це — наказ, — нахмурився Гелоуглас.

— А Рудольф має Ешмол-782, — нагадала я. — І цей манускрипт не заявиться сам по собі до «Трьох Круків» на Шпоренгассе. Нам треба буде знайти його.

— Це ви нас називаєте круками, тітонько? — спитав Гелоуглас, удаючи, що образився.

— Я кажу про вивіску на будинку, йолопе. — Як і всяке інше помешкання на вулиці Шпоренгассе, наш будинок мав знак, а не номер. Після пожежі, яка сталася в цьому районі в середині сторіччя, дід нинішнього імператора наполіг на тому, щоб будинки відрізнялися один від одного чимось помітнішим, аніж прикрасами сграфіто, видряпаними у штукатурці.

Гелоуглас весело вишкірився.

— Я чудово розумів, про що йдеться. Але мені подобається, як спалахує твоє гасло, коли ти сердишся.

Я хутко загорнулася у маскувальне заклинання, притлумлюючи своє світіння до прийнятного, людського рівня.

— До того ж, — продовжив Гелоуглас, — серед моїх одноплемінників бути прирівняним до крука — великий комплімент. Я буду