Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Якусь хвильку послухавши її, сказавши кілька банальних фраз, я пішов до Ерни Беніг, щоб узяти в неї грамофон.

Пані Гассе згадувала про Ерну лише як про «особу, що жила поряд». Вона зневажала її, бо заздрила. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, коли хочеш урвати собі хоч шматок того, що звуть щастям. Вона знала й те, що за цей шматок треба часом платити удвічі, а то й утричі дорожче. Бо щастя — то найнепевніша й найдорожча річ у світі.

Ерна, ставши навколішки перед валізою, дістала мені кілька платівок.

— Хочете фокстроти? — спитала вона.

— Ні, я не танцюю.

Вона здивовано глянула на мене.

— Не танцюєте? Що ж ви робите, коли йдете кудись?

— Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано.

Вона похитала головою.

— Чоловікові, який не вміє танцювати, я одразу б дала від-коша.

— У вас надто суворі принципи, — заперечив я. — Але ж є й інші платівки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже гарну — жіночий голос… щось ніби гавайська музика…

— А ця й справді чудова. «Як жити я могла без тебе» — ця?

— Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Мені здається, що це єдині романтики, які ще є на цім світі.

Ерна засміялась:

— Та й справді! Грамофон — це сьогодні щось на зразок альбому для віршів; колись туди писали вірші, а тепер дарують платівки. Коли мені хочеться про щось згадати, то я ставлю платівку з тих часів — і переді мною все знов оживає.

Я подивився на цілі купи платівок, що лежали на підлозі.

— Якщо зважати на них, Ерно, то у вас, певне, є чимало спогадів…

Підвівшись, Ерна відкинула з чола рудувате волосся.

— Так, — сказала вона, відсунувши ногою купу платівок, — але я воліла б мати одну, та справжню…

Порозгортавши все, що купив на вечерю, я приготував стіл, як умів. Сподіватися на допомогу з кухні було нічого, бо стосунки з Фрідою склалися в мене надто кепські. Вона хіба що перекинула б мені щось, та й годі. Тая обійшовся без її допомоги, і незабаром мою стару комірчину було не впізнати — здавалося, вона аж сяяла! Крісла, лампа, накритий стіл — я відчував, як мене охоплює схвильованість чекання.

Я вийшов з дому, хоча мав іще більш як годину часу. Вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Уже засвітили ліхтарі. Поміж будинків загусали сині, як море, сутінки. «Інтер-національ» плавав у ньому, наче розснащене військове судно. Я зайшов туди.

— Гоп-ля, Роберте! — гукнула Роза.

— А ти чого тут? — запитав я. — Хіба тобі не час іти на прогулянку?

— Ще трохи рано.

До нас нечутно підійшов Алоїс.

— Звичайну порцію? — спитав він.

— Ні, потрійну, — відповів я.

— Гарно починаєш! — зауважила Роза.

— Хочу бути в ударі, — сказав я і перехилив чарку.

— Зіграєш щось? — спитала Роза.

Я похитав головою.

— Сьогодні не маю охоти. Якийсь непевний настрій. Як твоя мала?

Вона усміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.

— Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень непогано заробила — старі кнури відчули вже весну. Віднесу їй завтра нове пальтечко. З червоної вовни.

— Червона вовна — це ж останній крик моди!

— Ти джентльмен, Роббі!

— Ой, коли б не помилилась! Давай вип’ємо чогось! Анісової, не проти?

Вона кивнула. Ми цокнулись.

— Скажи, Розо, що таке, власне, кохання? — спитав я. — Ти ж на цьому розумієшся.

Роза аж зайшлася сміхом.

— Годі про це, — сказала вона, заспокоївшись. — Кохання! Ах, мій Артур… Коли я згадую цього негідника, то мене й тепер іще млість б’є. А коли серйозно, то ось що я тобі скажу,

Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для одного кохання. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли накивав п'ятами… І це правда. Кохання — це чудово. Та одному з двох воно завжди видається надто довгим. І тоді другий залишається ні з чим. Сидить і чекає чогось, витріщивши очі. Чекає, як божевільний…

— Ясно, — сказав я. — Але ж без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі.

— А ти зроби так, як я, — відповіла Роза. — Заведи собі дитинча. Той матимеш кого любити та й на душі спокійніше буде.

— Добре придумала, — сказав я, — мені саме цього тільки й не вистачало.

Роза мрійно похитала головою.

— Яких тільки стусанів не діставала я від мого Артура, а все ж, коли б він оце зараз увійшов би сюди у своєму котелку, збитому на потилицю, — ех, хлопче! Я тільки здумаю про це, а мене вже всю аж трусить.

— Ну, то вип'ємо за здоров'я Артура!

Роза засміялась:

— Хай живе, кнур чортів! Будьмо!

Випили.

— Бувай, Розо! Бажаю успішного вечора!

— Дякую! Бувай, Роббі!

Грюкнули парадні двері.

— Привіт! — сказала Патриція Гольман. — Такий глибокодумний вигляд?!

— Ні, зовсім ні! А як ви? Як ваше здоров'я? На що нездужали?

— Нічого особливого! Застудилась, і трохи температура піднялась.

На вигляд аж ніяк не можна було сказати, що вона хвора або висотана хворобою. Навпаки — її очі ніколи ще не здавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи зашарілося, а рухи її були пружні, наче у гнучкого гарненького звірятка.

— У вас чудовий вигляд, — сказав я, — зовсім здоровий! Ми можемо сьогодні багато чого придумати!

— Добре було б, — відповіла вона, — та сьогодні нічого не вийде. Сьогодні я не можу.

Я остовпіло дивився на неї.

— Не можете?

— На жаль, ні.

Я все ще нічого не розумів. Спершу подумав, що вона, певне, передумала йти до мене вечеряти, а піде кудись в інше місце.

— Я вже дзвонила до вас, — сказала вона, — щоб ви не приходили даремно. Та вас уже не було вдома.

Аж тепер я зрозумів.

— Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? — допитувавсь я.

— Сьогодні — ні. Мені треба бути в одному місці. На жаль, я й сама дізналася про це лише півгодини тому.

— А відкласти не можна?

— Ні, не вийде, — усміхнулася вона, — це, знаєте, щось ніби ділове побачення…

Я стояв приголомшений. Усього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділове побачення! Які в неї можуть бути справи? Це, мабуть, просто відмовка! Навіть напевно відмовка… Які до біса ввечері ділові розмови? Таке роблять удень. Та й не дізнаються про це