Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Я перечитала рядки кілька разів, намагаючись зрозуміти, хто ж це може бути. Але ім’я все ще залишалося загадкою.

«Що буде далі, вирішувати тобі. Моє ім’я? Зараз це не головне. Справа не в тому, хто я, а в тому, що я відчуваю. Ти знатимеш мене тоді, коли прийде час.

Щиро, той, хто поруч із тобою більше, ніж ти можеш собі уявити.»

Я завершила читання і задумливо стиснула лист у руках. Два листи — і обидва без підпису. Хто ж він, цей таємничий залицяльник? Можливо, це хтось зовсім неочікуваний?

Хтось вирішив піти тим же шляхом, що і я — тільки я з цукерками, а він із листами. Цікаво, хто б це міг бути? Можливо, Матвій? Але після його переписок із якоюсь дівчиною він явно не підходив під роль таємного шанувальника.

Та якщо не він, то хто?

Я почала подумки проходитися через коло своїх знайомих і колег. Нікого підходящого не вдавалося згадати. Таємничий автор листів не міг бути настільки очевидним. Це була людина, яка спостерігала за мною здалеку, залишаючись у тіні. Його слова були такими глибокими, такими точними, ніби він добре мене знав, але ховався.

«Твоя рішучість зовні і ніжність всередині підкорила моє кам’яне серце...» — ці слова не давали мені спокою. Хтось бачив мене глибше, ніж я сама про себе думала.

Але хто з тих, хто оточував мене щодня, міг таке відчувати?

Я відклала листи й підвелася, поглянувши на гербери у вазі. Квіти були прекрасні, але їхнє приховане послання захоплювало ще більше. Моя уява почала малювати різні сценарії: можливо, це хтось, кого я взагалі не підозрювала, хтось, хто був поруч, але залишався непоміченим. А може, це зовсім нова людина, яка вирішила з’явитися у моєму житті саме таким чином? Що більше я думала, то більше загадка ставала захопливою.

Але чи готова я дізнатися правду? Чи зможу впоратися з відповіддю, яка ховалася за цими листами?

З кожною хвилиною я відчувала, як ця гра слів і жестів затягувала мене все глибше. І тут мене наче струмом пронизало: я ж мала зайти до Богдана! Замість цього я засиділася, поринувши в роздуми над листами та таємничим залицяльником. Поспіхом сховавши листи до сумки, я швидко рушила до кабінету боса. Перед дверима глибоко вдихнула, намагаючись налаштуватися на напружену розмову.

Постукала й почула звичне «заходьте». Відкривши двері, я увійшла до кабінету. Богдан сидів за столом з таким же серйозним і зосередженим виразом обличчя, як завжди. На його столі лежала моя коробка з цукерками, яка вже була не раз відкритою. «Бачу Богдан почав читати мої натяки,» — подумки посміхнулася. Він дивився на мене суворо, його сірі очі холодно зустріли мій погляд.

— Богдане Борисовичу, ви просили мене зайти? — запитала я, намагаючись тримати голос рівним, хоча всередині щось тривожно тремтіло. Мій погляд ковзнув по кабінеті, але я змусила себе подивитися йому прямо в очі.

— Мар’яно Дмитрівно, де ви так затрималися? Невже через букет від таємного шанувальника? — його тон був незворушливим, але відчувалася нотка цікавості.

— Тобто, ви бачили його? — запитала я, дивуючись, що Богдан міг знати про букет.

— Звичайно, я приходжу до компанії один із найперших. Сподіваюся, цей таємничий закоханий не заважатиме вашій роботі, — він поглянув на мене суворим поглядом, наче щось приховував.

Я мимоволі відчула легке збентеження. А якщо саме Богдан пов’язаний з цими таємними листами? Але це здавалося неймовірним. Він був занадто раціональним і зосередженим на роботі, щоб брати участь у таких романтичних жестах.

— У нас ще багато справ. Ви так чудово впоралися з минулою презентацією, що я вирішив, що відтепер ми будемо працювати разом над звітами та презентаціями для майбутніх клієнтів.

— Разом? — моє серце знову забилося частіше. Що він мав на увазі?

— Так, разом, — Богдан спокійно кивнув, його очі пробігли по моєму обличчю, ніби намагаючись оцінити мою реакцію. — Ви зарекомендували себе як відповідальна й талановита працівниця, і я вважаю, що ваше залучення в наші ключові проєкти буде корисним для компанії.

Його слова мали бути приємними, але чомусь відчувалася певна напруга, що тягнулася між нами. Я думала про його серйозний тон, його крижаний вираз обличчя, і це дивувало мене ще більше. Богдан завжди був професійним, іноді навіть відстороненим, але сьогодні в його словах було щось інше.

— Я розумію, дякую за довіру, — відповіла я, намагаючись стримати хвилювання. — Коли почнемо?

— Вже сьогодні. Я б хотів обговорити деякі важливі моменти щодо презентації для клієнтів. Будемо працювати разом, щоб усе пройшло бездоганно.

— Звісно, я готова, — сказала я, намагаючись звучати впевнено. Але мої думки все ще плуталися. Хто той таємничий закоханий? І чи дійсно Богдан був таким холодним і далеким, як я думала?

— Добре, тоді підготуйте для мене звіт для початку, а потім візьмемося за обговорення, — мовив Богдан, завершуючи нашу розмову. Його голос був твердим, але я відчула, як його очі знову зупинилися на мені трохи довше.

Вийшовши з кабінету, я на мить зупинилася в коридорі, намагаючись розібратися у своїх почуттях. Богдан не міг бути автором цих листів — він не схожий на того, хто здатний на такі романтичні жести. Але його поведінка останнім часом викликала більше запитань, ніж відповідей. Можливо, я сама себе обманювала, бажаючи бачити більше, ніж є насправді.