Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Можливо, це лише моя наївність — закохана дурепа, що плутала власні почуття з реальністю. Для нього я могла бути лише гвинтиком у величезному механізмі його компанії, одним із багатьох, що допомагають підтримувати все в русі. Та чи була я важливою для нього поза межами цього механізму? Це питання, якого я боялася найбільше, залишалося без відповіді. Можливо, навіть без шансів на розгадку. Невизначеність висіла в повітрі, мов тонка павутина, яку не наважувалася розірвати, щоб не зруйнувати й без того крихку ілюзію. І все ж я не могла не думати про це, хоча підсвідомо розуміла: відповідь може бути набагато простішою, ніж я хотіла б, але не менш болючою.

Раніше я була для нього лише однією з багатьох — простою колегою, чиєю присутністю він не переймався. Мов тінь, я зникала у натовпі, залишаючи по собі лише ледь помітний слід. Але тепер... тепер щось змінилося. Його погляд затримувався на мені довше, ніж мав би, а в очах читалася невловима зміна. Наче за зовнішньою суворістю і холодом ховалося щось більше — прихований інтерес чи навіть таємний порив. Його жорстка манера залишалася незмінною, та я вже навчилася читати його очі, і вони ніколи не обманювали. Особливо тоді, коли ти так палко хочеш у них знайти те, що шукаєш.

Раптом до мене підійшла Олена, моя колега, вирвавши мене з потоку думок.

— Мар’яно, ти йдеш на обід? Я з Кірою вирішили сходити до кафе.

— Так, зараз іду, — відповіла я, кидаючи останній погляд на букет герберів. Схоже, що скоро я дізнаюся правду. Але чи готова я до неї?