Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Мар’яна

Вчорашній похід у кіно з Матвієм пройшов зовсім інакше, ніж я собі уявляла. Він був занурений у переписку з якоюсь дівчиною і майже не звертав уваги ні на мене, ні на фільм. Хоча це й не було для мене проблемою — ми з Матвієм завжди могли розслабитися разом, навіть якщо кожен був зайнятий своїм. Відчуття легкості та довіри між нами не зникло, але все одно я трохи сумувала, що він не поділяв моїх емоцій від фільму.

Після сеансу Матвій вибачився і запропонував піти до KFC — за його рахунок, звісно. Я обрала кілька смаколиків, не намагаючись його обанкрутити, і ми сіли за столик. Там ми, як завжди, розмовляли про різні дрібниці, сміялися й ділилися новинами. Наші стосунки залишалися стабільними, без натяку на напругу — просто дружні і комфортні.

Втім, з Богданом ситуація складніша. Я сказала йому, що йду в кіно з своїм хлопцем, щоб трохи збити підозри. Мені подобалася ця гра з цукерками і загадками, тож я планувала надіслати йому ще одну коробку цукерок, тільки вже трішки більшу, з новими підказками. Не хотіла, щоб він так швидко розгадав мене — це додавало певної цікавості.

Зранку я отримала повідомлення від Богдана:

«Мар’яно Дмитрівно, як тільки прийдете на роботу, зайдіть до мене — є важлива розмова».

Я задумалася, про що він хоче поговорити. Богдан завжди був серйозним у своїх повідомленнях, і це не мало б мене дивувати. Але цього разу його тон звучав інакше — більш особисто, майже напружено. Що, якщо він здогадався, що я його анонімна шанувальниця? Ні, вчорашнім проханням я, здавалося, відбила в нього всі підозри. Але тоді, про що йдеться? Можливо, це стосувалося роботи, або контракту з клієнтами.

Коли я зайшла до компанії, відчуття неспокою все ще не покидало мене. Я підійшла до свого столу, щоб залишити там свої робочі речі, і помітила ще один конверт з пом’ятим кутиком. Цього разу він не лежав сам, а поруч із букетом гербер, перев’язаних червоною стрічкою. Я підняла букет до себе, вдихнула їхній насичений аромат, який заповнив мою свідомість. Збоку помітила незадоволений погляд Марини. Вона сиділа за своїм столом, із відчутним незадоволенням поглядала на мене. Її реакція здавалася не більше ніж фоновим шумом, якого я вирішила ігнорувати, і ще раз вдихнула аромат квітів.

Нехтуючи її реакцією, я обережно поставила букет у вазу, яку попередньо наповнила свіжою водою. Погляд знову повернувся до конверта, що лежав на столі. Я раптом згадала про інший конверт, який досі лежав у моїй сумці, нерозкритий і забутий. Що ж там було? Чи не настав час дізнатися, що ховалося в цих загадкових посланнях?

Я сіла в своє крісло, відчуваючи, як серце билося швидше від хвилювання. Тремтячими руками дістала перший конверт, ніби знала, що всередині — щось важливе. Повільно відкрила його, смакуючи кожну мить. «Моя дорога Мар’яно! — починалися рядки, і я одразу затамувала подих. — Ти, мабуть, не очікувала цього листа, але я давно обмірковував кожне слово. Скільки часу ми знаємо одне одного? Достатньо, щоб я зміг побачити тебе по-справжньому. Але закохався я в тебе зовсім нещодавно. Твоя рішучість зовні і ніжність всередині підкорила моє кам’яне серце, яке я думав, ніколи не зможе покохати знову.»

Мої очі бігли по словах, але думки застрягли на тому, що означали ці рядки. Кожне слово звучало ніби освідчення, яке чекало свого часу, і ось воно тут, переді мною. Я затримала дихання, продовжуючи читати: «Кожен твій погляд, кожне слово пронизують мене до глибини. Ти змусила мене побачити себе з іншого боку — слабкого, живого, здатного на почуття, яких я раніше боявся.»

Моє серце гупало, кожен рядок проникав у мою свідомість, мовби світ став іншими кольорами — яскравішими, емоційнішими. «Ти більше не просто дівчина, з якою я спілкуюся. Ти стала моїм натхненням, тим, чого я прагну щодня. Твоя впевненість у собі — те, що я ціную понад усе.» Я відчула, як щось тепле наповнювало мене зсередини, розливалося по всьому тілу. Я ще раз пробігла очима по останніх словах: «Ти та, кого я не міг не покохати, Мар’яно. Ти — моє натхнення, моє серце»

Я закрила конверт, все ще тримаючи його в руках, а на губах з’явилася ледь помітна посмішка. Ці рядки змінили все, і я розуміла, що тепер мала відповісти на ці почуття. Але як? Моя рука тремтіла, коли я поклала перший лист назад у конверт. Думки мчалися у різні боки — хто цей таємничий закоханий? Я знала багатьох людей, але ніколи не підозрювала, що хтось може відчувати до мене щось більше, ніж дружбу або повагу. В голові виникали обличчя — колеги, знайомі, друзі — проте жодне з них не відповідало тій щирості якою був написаний цей лист.

Я кинула погляд на другий конверт, який лежав на столі. Він був схожий на перший. Вдихнувши глибше, я взяла конверт у руки, відчуваючи, як хвилювання поверталося. Хто б це міг бути? Чи може це бути продовженням першого листа? Або хтось інший вирішив зізнатися в почуттях? З акуратністю, але водночас нетерпінням, я розірвала краєчок і витягла лист. Почала читати:

«Моя дорога Мар’яно!

«Це вже вдруге я пишу тобі, хоча досі ти не знаєш, хто стоїть за цими словами. Можливо, так буде краще, принаймні на цей момент. Я не схильний відкриватися перед людьми легко, але ти — виняток. Не через слабкість чи імпульс, а тому що ти змусила мене відчути те, чого я не чекав. Ти повинна знати, що мої почуття до тебе — не гра і не романтична ілюзія. Я не звик до подібних зізнань, тому це не так просто.

Я не прагну вплинути на тебе цим листом. Мої слова не мають на меті викликати негайну відповідь чи реакцію. Я просто хочу, щоб ти знала — ти важлива для мене.»