Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

І це недоречне "переодягнутися"... До речі, переодягнутися не завадило б - я промокла наскрізь, і хоча зараз тепло, чекати, поки висохне одяг на мені, доведеться довго.

Я опустила погляд. Насупилася. І тут же відчула, як пекучий рум'янець вкриває мої щоки і навіть шию - намоклий шовк так щільно облягає мою фігуру, що навіть не залишає простору для уяви. Невже самандарець теж звернув на це увагу? Мабуть, так... Адже тоді це пояснює його напрочуд тупу поведінку.

Соромно ж як!

А тут, як на зло, зовні почулося дивне брязкання, кректання і важкі кроки вочевидь кількох особин чоловічої статі. І все б нічого, та тільки вони стрімко наближалися до мого намету. Єдине, що я встигла зробити до того, як полог відкинувся, це повернутися до входу спиною.

- Лівіше, ще лівіше, - командувала двома величезними самандарцями Хана. - Так, відра сюди, тазик - сюди.

І це цю розумницю-красуню ВІН збирався висікти?! Та хто, як не вона може подбати про мене? Поки я вдавалася до самобичування через намоклі ганчірки і враження, яке справила на чоловіка, що врятував мого сина, Хана встигла подумати про прості, але такі потрібні речі - теплу воду і ситну їжу. Навіть бувалий рушник десь роздобула, сподіваюся, він хоча б чистий.

- Так, пані, роздягайте-но нашого малюка. Та й свій одяг знімайте, а я поки що мильний корінь натру, а то в цих туземців немає ані мила, ані шампуню. Добре, хоч таз знайшовся...

Я квапливо роздягла Аліма, опустила його у воду і, обережно притримуючи нетерплячого малюка, швидко викупала його.

- Давайте його мені, пані.  Я його спати вкладу.   А ви теж часу не гайте - освіжіться. Я в таборі чула, що до ночі всі знову в дорогу збираються.

Я розгублено дивилася то на дівчину, то на воду, що вабила мене, то на вхід у намет.  Щось боязно мені роздягатися, але й скупатися хочеться. Я швидко скинула ще трохи вологий одяг і залізла в таз. Розпустила волосся, швидко вимила його. Таз був не великий і не маленький - вода ледь доходила мені до пахв, але я все одно змогла влягтися, зігнувши ноги в колінах.  Ось лише хвилиночку так полежу - і встану. Заколисана тихою колисковою, яку Хана наспівувала Аліму, я насолоджувалася ванною, напевно, хвилин п'ять. Може, і трохи більше. Ну, а очі вже точно закрила всього на хвилинку. І навіть не відразу зрозуміла, чому раптом так поспішно сіла, розплескавши навколо вже остиглу воду. Прикривши долонею груди, озирнулася на всі боки, намагаючись вгамувати серце, що тривожно забилося. У наметі ми були одні - Хана тихо сопіла поруч зі сплячим Алімом. Цьому я якраз і не здивувалася - дівчисько засинало, тільки-но з'являлася така можливість.

А ось замість старого, бувалого рушника, всього за метр від місця мого купання лежав новенький, білосніжний рушник. І поруч - значна стопка нового одягу.

Хто? Хто підібрався до мене так близько, поки я спала?! Чомусь перед очима спливло обличчя чоловіка в масці. Я боляче вщипнула себе - нехай я й обурена тим, як він нахабно поводився зі мною, все ж таки, це не нормально, що, ледь втративши вже другого чоловіка, я так часто думаю про чужинця.

Вибравшись із таза, я поспішно підбігла до рушника, струснула його й одразу загорнула навколо себе - він виявився абсолютно новим і досить великим для того, щоб надійно заховати всі найпікантніші місця. На стопку одягу тільки покосилася - краще вже я одягну свій власний одяг. Але, як я не озиралася, як не шукала, але ні прозорих шаровар, ні розшитої вишивкою туніки так і не знайшла. Прикусивши від напруги губу, подивилася на Хану - вона так солодко спала, по-дитячому поклавши долоню під щоку, що я не стала її будити через зниклі ганчірки.

Але й ходити, загорнувшись лише в один рушник, я не наважилася. Підійшла до акуратної стопки і потягнула щось світло-бежевого кольору. Це виявилася широка сорочка з найніжнішої, небаченої мною раніше тканини - ніжна і тонка, вона чомусь здавалася прохолодною на дотик. Рукава були такими широкими, що якби не найніжніша вишивка по краю манжета, я б вирішила, що ця сорочка з чоловічого плеча. Я не змогла втриматися - і приміряла її. Тканина хоч і була дуже тонкою, але все, що потрібно, цілком надійно приховувала. Потім я потягнулася за наступною річчю. Нею виявилися теж широкі, щедро присборені біля пояса штани. Широкий шовковий ремінь темно-бордового кольору, зав'язаний на талії, зробив їх схожими на довгу спідницю. Щоправда, акуратні чобітки з тонкої замші тут же розвіяли цю ілюзію. Оглянувши себе з ніг до голови, я лише пошкодувала, що в наметі не було дзеркала - так мені хотілося побачити себе зі сторони. Залишений кимось одяг виявився дуже зручним, і, підозрюю, по-своєму красивим. І вже абсолютно точно - жіночим. Жіночніше я почувалася лише оголеною в обіймах своїх чоловіків.

Я покосилася на сина і його няню - спокуса приєднатися до них була дуже великою. Але ще більше мені хотілося... поїсти і подивитися, що ж діється поза нашим наметом.

Підхопивши з таці велике стигле яблуко, я підійшла до виходу. Першим моїм поривом було зазирнути в щілину. Але потім я подумала - а якого біса? Чого мені таїтися і кого боятися? Я, між іншим, гостя, а не полонянка. Чи... все ж таки, більше полонянка, ніж гостя? Ось скоро і з'ясую.

Я відкинула полог і зробила крок уперед, у перший момент заплющивши очі від яскравих променів двох сонць.  Справа вочевидь наближалася до вечора - адже лілове сонце вже наполовину сховалося за верхівками дерев, а біле сонце вже давно перетнуло свій зеніт. А це означає, що я провела у "ванній" зовсім не п'ять хвилин. Намагаючись приховати своє збентеження через цей факт, я вгризлася в рум'яний бік яблука. Не звертаючи уваги на солодкий сік, що бризнув, я з викликом подивилася навколо.

А подивитися було на що...

Таке враження, що за той час, що я провела в наметі, до нас приєдналися ще кілька загонів. Або племен - називайте, як хочете. Невже це все самандарці? Багато хто був одягнений так само, як і вже відомі мені посли - темний одяг, широкі плащі й темні хустки на головах, перев'язані шкіряними шнурами. Але були й інші - більше схожі на войовничий набрід, або, просто кажучи, - бандити. Вдалині я побачила прив'язаних до дерев каваллів, частина з яких були готові до подорожі. І вже зовсім несподівано я помітила кількох ігозаврів - це відносно невеликі дракони, у яких замість луски була міцна, наче броня, шкура. Несподіваним це було тому, що приручити ігозавра міг далеко не кожен. Нам, землянам, свого часу подарували п'ятнадцять ігозаврів. І це був дуже щедрий подарунок одних місцевих повелителів. Щоправда, наші воїни так і не змогли з ними впоратися - ці тварини відмовилися підкоритися позбавленим чарівної сили і магії землянам. І одного ранку вони просто збилися в кровожерливу зграю і полетіли. Дякувати, хоч нікого не пошматували.