Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Хоча, стоп... Я ж сама особисто чула, що вони збираються повідомити про мене іншим повелителям Ісіди. А отже, про мою долю дізнаються і чоловіки моїх кількох сестер. Значить, ключовою ставкою є зовсім не моя рука.  А... Чорт. Я ж не дурна невинна дівчина, і можу уявити собі, про яке саме "покарання" йдеться. Чи я знову все вигадала? Мені б крапельок якихось... заспокійливих.

- Навіщо? - над головою пролунав глузливий, трохи глухий голос.

- Що - навіщо?

Він про ляпас запитує? Ще й запитує? Налякав дитину, а тепер...

- Крапельки заспокійливі - навіщо?

Чоловік тим часом уже дійшов до нашого намету, легко плечем відсунув полог. Озирнувся на всі боки і ногою зрушив у купу кілька подушок. Опустив на них мене й Аліма, та так і залишився сидіти поруч із нами навпочіпки.

Я нервувала. Дуже нервувала і все поглядала то на чоловіка, який примудрявся тримати своє обличчя в тіні, то на затихлого сина. Я дуже добре знала, що означає це затишшя - він втомився, зігрівся і явно збирався поспати. І це просто чудово, якби не одне але - він засинає тільки біля моїх грудей.

- Ви не могли б залишити нас... одних?

- Та дівчина... Вона - хто? Служниця? Чи нянька?

Що за дурна манера ігнорувати чужі прохання?!

- Няня. А що?

- Велю висікти її.

- Та ви з глузду з'їхали! Яке маєте право карати моїх людей?

- Наступного разу буде краще дивитися за дитиною.

- Та вам-то яке діло? І зніміть, нарешті, цю безглузду маску... Зрештою, це не пристойно! І взагалі, вийдіть геть із намету, мені потрібно погодувати дитину!

- Дитину? - чоловік явно здивувався і втупився на хлопчиська, який у цей момент вирішив заявити про свої права - вхопив за комір туніки пухкою ручкою і потягнув на себе. - Я про це не подумав... Що він їсть? М'ясо? Фрукти? Велю зараз же принести.

- Молоко! Він ще п'є молоко,- не на жарт розсердилася.

А це навіть добре - краще вже сердитися і бризкати отрутою, ніж боятися і тремтіти від кожного шереху.

Чоловік зітхнув, запустив п'ятірню у волосся, скуйовдив його і трохи розгублено сказав:

- Боюся молока я в таборі не знайду. А найближче селище...

Він що - зовсім тупий?

- Грудне! Він їсть грудне молоко!

Уперше за весь час чоловік забувся, втупившись на мене. Сонячний промінчик, що пробився крізь щілину, ковзнув по чорному, як вороняче крило волоссю, яскраво освітив розсічену потворним шрамом брову. І я змогла побачити його очі - яскраві, смарагдові, з густою темною облямівкою по краю зіниці.

- Ти годуєш його грудьми? - глухо, нібито насилу вимовив, і втупився на мої груди, які нетерпляче м'яв пухкими рученятами Алім... - Тобі... потрібно переодягнутися, - недоречно вимовив він, легко піднявся на ноги і вийшов геть із намету.

І що це було? Що за панічна втеча?