Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Подекуди виднілися багаття, які ще диміли, і які поспішно заливалися водою. Єдине багаття, що горіло, було метрів за двадцять від мого, до речі, єдиного в усьому таборі намету. Над багаттям на палиці, що спочивала на двох рогатинах, висіли два казанки, від яких йшов просто запаморочливий аромат. Молодий хлопчина то ворушив під ними вугілля, то помішував їхній вміст.    

Мабуть, найприкметнішим у всьому побаченому було те, що, крім нас із Ханою, у цьому таборі більше не було жінок. Принаймні, я жодної жінки не помітила. А тому бажання перевіряти - чи я полонянка, негайно ж випарувалося. Було б неймовірно нерозумно, виріши я прогулятися цим, вочевидь не мирним табором, забитим набродом чоловічої статі.

Хтось може сказати, що я просто зніжена боягузка. Можливо, так воно і є насправді. Життя ще не встигло загартувати мене, а так, просто від душі пошарпало.

Я вже зробила крок назад, готуючись сховатися у своєму наметі, як раптом побачила кілька людей, які повільно йшли табором і щось активно обговорювали. Один із них, чоловік, схожий на безформну гору, загорнуту в довгий шкіряний плащ, здався мені смутно знайомим. Та що там смутно - дуже знайомим ще за життя в зорельоті! Вдивляючись в обличчя мутанта, я навіть не відразу звернула увагу на його супутника. І тільки його різкий рух рукою, що натягує чорну маску на обличчя, змусив мене переключити на нього увагу.

От я, роззява! Замість того, щоб, користуючись нагодою, роздивитися обличчя "рятівника" мого сина, я стільки часу витріщалася на мутанта, який здався мені знайомим. Який, до речі, вже повернувся до мене спиною, і моторно йшов на інший кінець табору. І "рятівника" не розгледіла, і мутанта проґавила, і так і не дізналася - полонянка я чи ні.

"Рятівник" же тим часом повільно просувався до мене, на шляху зупиняючись поруч з іншими і віддаючи їм якісь накази. Судячи з того, як усі погоджувалися, кивали і кидалися виконувати, цей типчик у таборі був головним. Дивно тільки, що під час зустрічі з Демісоном він стояв у хвості делегації. Ховався? Боявся, що його впізнають? Але ж і не особливо-то й боявся. Дивно все це... А що, якщо... Побоювався він саме Деніела? Вірніше того, що саме Деніел може його впізнати? А здогадавшись про підміну, перестав ховатися.

І що ж це означає? Що Деніел його знав, а Демісон - ні.

Ну і що з того? Поняття не маю.

Тим часом, "рятівник" повільно, але вірно, підходив до мене. І ось начебто не дивиться на мене, але все ж я відчуваю, що він знає про кожен мій крок.

І я зробила рішучий крок убік - обійду-но я намет. Навіщо? Не знаю. Та яка різниця? Якщо до мене хтось прив'яжеться, "рятівник" втрутиться. А якщо він мене наздожене і зупинить, значить, ніяка я не гостя.

Я обійшла намет - ніхто мене не окликнув і не зупинив. Лише зрідка кидали на мене цікаві погляди і тут же поспішно відверталися. Що таке? Чоловікам цього дикого народу не можна дивитися на жінок? Або ж ми їм просто не подобаємося? А може, вони віддають перевагу одностатевим зв'язкам?

Але ж Хана мала рацію - всі вони явно збираються в дорогу. Я тихо зітхнула - зайнята своїми думками і переживаннями, я так і не встигла відпочити. Хоча, треба визнати, що втомленою себе не відчувала.

Розслабившись від того, що на мене майже ніхто не звертає уваги, я дісталася майже до кінця табору. Між мною і темніючим узліссям лісу залишилася лише невелика група людей. Один із чоловіків у цей час підняв очі від місткої сумки, в яку щось там трамбував. Наші погляди зустрілися - а я ледь не вперше за сьогодні здригнулася, побачивши в цих очах щось люте і... хтиве. Те, що в цьому таборі є хоч хтось, хто цікавиться протилежною статтю, цієї секунди мене не потішило, а шокувало. Та просто тому, що мужик одразу ж піднявся на ноги, витер долоні об і без того брудні штани й усміхнувся мені.

- Баааааа, кого я бачу? Красунечко, ти як тут опинилася? Ніяк, до мене поспішаєш?

Він робить крок до мене, а я злякано задкую. Яка ж я дурепа! Ну як можна було наплювати на обережність і купитися на уявну байдужість до мене цього... наброду. Його одноплемінники почали обертатися - хто просто посміхався, а хто і на ноги піднявся.

Що робити? Кричати?

Чоловік робить крок, поклавши руки на пояс і зробивши кілька непристойних рухів стегнами. Я задкую, буквально відчуваючи, як ущільнюється навколо мене повітря. Інтуїція раптом підказує мені, що просто розвернутися і втекти мені не дозволять, тут же схоплять. І тоді я вирішую йти ва-банк.

Розправила плечі, підняла догори підборіддя, впевнений, гордовитий погляд... Так, принаймні, я спробувала зробити.

- Ще один крок, і ти пошкодуєш, - кидаю йому, і роблю крихітний крок уперед.

Він насупився. Здається, навіть здригнувся. І... позадкував.

Окрилена своїм успіхом, я роблю ще крок уперед.

- Ще якісь запитання?   - запитую якомога холодніше.

- Та ні, які ще питання, - він відступає до своєї сумки, і, кинувши в мій бік ще один насторожений погляд, починає трамбувати свої шмотки, як раніше.

Його соратники теж зайнялися своїми справами, роблячи вигляд, що вони взагалі не при ділах.

Я тихо видихнула крізь зуби від полегшення - ноги неприємно тремтіли від перенесеного, уздовж хребта стікала крапелька липкого поту. Ну що ж, можна вважати, що цього разу мені пощастило і мою войовничу промову сприйняли правильно. Бажаного я домоглася - переконалася, що я тут не полонянка. Але не варто більше спокушати долю - піду-но я до свого намету. Кинувши останній пильний погляд на мужланів (хіба мало що...), роблю розворот на сто вісімдесят градусів і... впираюся носом у чийсь вельми м'язистий торс.