Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– У вас – талант, Ірена, – кивнув він, глянувши на її роботу.

– Ви помиляєтесь, – мотнула вона заперечливо. – Я ніколи не хотіла стати художником.

– Так самозабутньо гасити власну іскру?! – здивовано поглянув на неї Олекса. – Навіщо?

– А, як вона мені не потрібна?

Дівчина й сама не розуміла: так це, чи ні. Вона надто часто повторювала ці слова, що вже давно переконала себе в їхній правоті. І зараз в ній знов поставав звичний дух сперечання.

– Що ви відчували у процесі дійства? – несподівано запитав чоловік.

Ірена на мить замислилась:

– Захопленість? Фарби здавались живими, – й сама не знала точної відповіді.

– А що відчули, коли завершили? – продовжував ставити навідні питання той.

– Мабуть, …радість, – розгубилась дівчина.

Він здивовано дивився в її очі:

– І ви намагаєтесь від неї відмовитись?!

Ірена відчувала розпач в душі: її звичний світ руйнувався, а натомість з’являлось щось незбагненне. Це «щось» нахабно вдиралось до її життя, не залишаючи й крихти від затишної мушлі – замшілої, проте знаної. І їй ставало моторошно від однієї лише думки про те, що її можуть позбавити таких милих звичок! А з іншого боку вона розуміла, що відчуття, які охопили її під час творіння, захочеться відтворити знов, бо вони дійсно чудові! Вона розвернулась до Олекси:

– Хто ви?

Він посміхнувся посмішкою злочинця, якого зловили на гарячому:

– Якось розповім.