Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Гарна ти таки дівка! Не дивно, що тебе той вампір вподобав.

Я мовчала, не знаючи, як ставитися до такого компліменту. Що особливо вразило, так це те, що мені стало приємно. Нехай навіть не хотілося цього визнавати. Нагадала собі про те, хто взагалі-то переді мною. Той, для кого вбити нечисть – що муху прихлопнути. І що на мене чекає та сама доля, як тільки він зрозуміє, що іншого виходу немає. Та й ситуація з Еннієм наочно показала, чого слід чекати від чоловіків. Особливо від таких як цей, від одного погляду якого в жар кидає. Мабуть, дівки за ним табунами бігають! Щоб приховати враження, яке на мене справили слова Діора, я насмішкувато брякнула:

– Рада, що ти мене вважаєш гарною. Може, коли вбиватимеш, хоч мучити не будеш.

Обличчя Воїна відразу стало непроникним. А я миттю пошкодувала, що таке ляпнула. Потім все ж таки вирішила, що вчинила правильно. Треба від самого початку підкреслити різницю між нами. Він – винищувач нечисті, а я – та, що незабаром нечистю стане. Ми вочевидь одне одному не пара.

Поспішно заплела косу і перекинула на спину.

– Я готова, – похмуро промовила.

Діор з кам’яним обличчям підвівся і підійшов до мене. Щось пробурмотів, змушуючи захисне коло спалахнути і розсипатися. Потім простягнув руку, бажаючи допомогти мені підвестися. Повагавшись, я все ж таки ухопилася за неї, про що одразу пошкодувала. Його рука виявилася такою гарячою, що в місці дотику ніби обпалило. А по тілу такі хвилі енергії пробігли, що я ледве на ногах устояла. Здавалося, кожна клітина відгукується на близькість цього чоловіка, пробуджуючи в мені щось нове і бентежне. Помітила, що він теж завмер, не зводячи з мене очей. Невже з ним відбувається те саме?

Діор так швидко відпустив мою руку, що я мало не впала назад. Утрималася на ногах лише дивом. Прокляття, навіть з Еннієм у мене такого не було! З демонітом були, швидше, захоплення і трепет, викликані його красою. Тут зовсім інше – глибинне, потужне.

А ще вражає те, що поруч з цим чоловіком я майже не відчуваю болю через зраду Еннія. Хоча думала, що він повернеться, ледве зникне ейфорія після втечі. Але найдивніше, що в присутності Діора було важко думати про щось інше. Настільки він заповнював собою все. Якщо я і намагалася думати про стороннє, то щоб відволіктися від власних емоцій, які Діор викликав. Тільки коли він знову відійшов до багаття, я повернула собі здатність нормально дихати.

– Їсти будеш? – похмуро запитав Воїн.

Думки про їжу нагадали про ще одну проблему. Довго на людській їжі я точно не протримаюся. Вже зараз відчуваю відлуння спраги, що змушує звірячу сутність відчувати неспокій. Зазвичай у цей час мені приносили чашу з кров’ю. Але тепер про це можна лише мріяти. Помітивши мої вагання, Діор знову спрямував на мене очі.

– Що не так? – напружено запитав.

Я безпорадно обхопила плечі руками, не знаючи, як йому сказати про свої труднощі. Для мене це здавалося чимось ганебним. Як, наприклад, зізнатися чоловікові, що в мене розпочалися жіночі дні. Хоча саме з цим тепер жодних проблем не було. Тіло вампіра не придатне до народження дитини, тому і такі жіночі проблеми припинилися. Ох, і чому я взагалі зараз думаю про дітей? Воїн однозначно впливає на мене якось дивно!

– Мені буде потрібна інша їжа, – насилу видавила з себе і втиснула голову в плечі, боячись його подальшої реакції.

Обличчя Діора скривилося від огиди. І це стало найгіршим ударом, що тільки можна уявити. Його емоції у відповідь на те, що тепер складало мою сутність, змусили все всередині перевернутися. А чого я, власне, чекала? Звичайні люди і мають реагувати на це ось так. Тим паче такі, як він. Та й взагалі, чому мене турбує те, які почуття я в нього викликаю?

– Чекай тут, – холодно сказав Діор і, нічого не пояснивши, залишив межі кола.

Я застигла, з нерозумінням дивлячись на те, як він зникає в лісовій гущавині. І що це має означати? Ні, звісно, деякі ідеї у мене виникали, але здавалися надто неймовірними. Не пішов же він за жертвою для вгамування моєї спраги. Уявити собі винищувача нечисті, що ловить людину для того, щоб нагодувати цю саму нечисть, було надто дивно.

Хай там як, але мені залишається тільки чекати на повернення Воїна. За межі захисного кола я все одно не можу вийти. Тож сіла біля вогнища і безрадісно витріщилася на нього. Цікаво, чи надовго вистачить у Діора терпіння няньчитися зі мною?

Його не було десь з півгодини. А повернувся він з оленицею, перекинутою через плече. Живою. Лише пораненою та обплутаною мотузками.

Я заклякла, усвідомивши, навіщо йому знадобилося зберігати тварині життя. Обличчя Діора не виражало жодних емоцій, коли він поклав оленицю переді мною.

– Сподіваюся, цього тобі вистачить?

Я проковтнула ком в горлі і одразу ж в сум’ятті відчула, як воно пересихає від вигляду і запаху крові, що сочилася з рани на боці тварини. Ясна засвербіли, випускаючи назовні ікла. Олениця судомно сіпнулася, злякано позираючи на мене великим коричневим оком.

Розум ніби затягнуло пеленою, ховаючи інші думки, окрім тієї, що переді мною зараз їжа. Що не треба стримуватися. Ця їжа призначена саме для мене. Звір усередині вже рвався назовні, закликаючи якнайшвидше впитися іклами в податливе тіло.

З утробним гарчанням я накинулася на бідолашну тварину, вп’явшись у сонну артерію. Жадібно пила, мало не стогнучи від блаженства. Але всередині щось невдоволено бурчало від усвідомлення того, що ця кров є недостатньо поживною, недостатньо смачною. Спустошивши тварину, я відчула, як востаннє здригнулося її серце перед тим, як зупинитися назавжди.