Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

І щоб бачити доньку. І, певно, щоб дратувати мене

Я стояла на кухні, ліпила сирники — ті самі, які завжди ніколи не вдавалося нормально перевернути з першого разу. Кіт дрімав на підвіконні, донька гралася з конструктором у вітальні, і день був, здавалося б, звичайним. Спокійним. Навіть сонце по-весняному заглядало у вікно — ніби натякало: «бачиш, усе ще буде добре».

І тут — дзвінок.

— Привіт, — голос Антона.

— Привіт, — коротко.

— Я, мабуть, залишусь.

— В сенсі?

— Ну… тут. У місті.

— Ти ж мав повертатись на сезон, у відрядження.

— Передумав. Хочу бути ближче до дитини.

— Ага… ближче.

Я мовчала. Він теж. Це було одне з тих мовчань, коли кожне слово важить, як гиря, і нести його вже несила, але впустити — ще болючіше.

— Я знайшов тут роботу. Тимчасову. Можливо, навіть залишусь надовше. Не хочу, щоб вона росла без мене, — додав він.

— Вона вже росте без тебе. Довгенько.

— Ну от. І я хочу змінити це.

Сирник згорів. Чудово.

— Тобто ти тепер тут?

— Ну, так. Думав, це добре.

— Для кого?

Мовчанка. Знову. Це було наче шахова партія, де кожен хід — підозріло «для блага», але результат — суто особистий виграш.

— Маша, я справді хочу бачити доньку частіше.

— А ще?

— А ще… хочу трохи впорядкувати життя.

Життя. Він хоче впорядкувати своє життя. Після того, як впорядковано зруйнував моє.

— Добре. Живи. Але не треба робити вигляд, що це про доньку. Це про тебе.

— Я не хочу сваритися.

— А я не хочу прикидатися, що це мене не зачіпає.

Після розмови я сіла на табурет і ще кілька хвилин тримала телефон у руках. У голові крутилась одна думка: «Тепер він буде поруч. Але не з нами. Просто… поруч. І я щоранку можу його зустріти в магазині. Або біля школи. Або у дворі. І що далі?»

Я не знала, чи плакати, чи сміятись. З одного боку — він більше не привид із минулого. З іншого — він тепер тінь у моєму сьогоденні.

І от, кілька днів потому — я його побачила. Просто у дворі. З пакетом із супермаркету, з тією ж ходою, з тією ж усмішкою, що раніше була тільки для мене.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

— Ти гарно виглядаєш.

— Знаю.

Він усміхнувся. Та сама, трохи нахабна, трохи знецінююча усмішка.

— Може, якось разом із дитиною підемо в кіно?

— А може, сам підеш. Я не проти. Але я не третє колесо в цьому фільмі.

Він не чекав такого. І я — теж. Але слова самі виривалися. Я вже не була тією, що мовчала, щоб не образити. Тепер я говорила. Спокійно. З гідністю. З тієї точки, де вже не болить — а просто ясно.

Цього ж вечора я переписувалась із Наталі.

— Уявляєш, — писала я, — він тепер живе тут.

— Та ти що? Тепер буде вам з донькою «щастя» щодня.

— Ага. Щастя під під’їздом.

— Він спеціально?

— Думаю, частково — так. Він не витримав, що в мене все вдається. І хоче бути… поруч. Типу як тінь.

— А ти що?

— А я більше не боюсь тіней.

Уночі я прокинулась — не від крику дитини, не від капання крану, не від тривоги. А від себе. В голові звучала тільки одна фраза:

«Він вирішив залишитись. Але я вирішила — йти далі».

І знаєш, що найголовніше? Мене це не лякає. Бо тепер, коли він поруч, я не почуваюсь меншою. Навпаки — я вперше бачу, скільки у мені світла. І що навіть його тінь — цього не затьмарить.
 

Коли звичка стає пасткою

Після того, як Антон вирішив залишитися в місті — «щоб бачити доньку частіше», як він казав, — він став з’являтися в нашому житті так часто, що спершу це мене дратувало. Дуже.

Він міг несподівано зателефонувати ввечері:

— Я можу завтра забрати Лізу зі школи. Не проти?

— А в мене вибір є? — відповідала я з іронією, не надто її приховуючи.

Часто приходив, ніби мимохідь. Ніс то нову книжку для доньки, то якісь ласощі, то забуту футболку. А одного разу — навіть наш старий чайник, який «знайшовся у машині».

— Ага, сам стрибнув у багажник, — пробурмотіла я тоді собі під ніс.

Спочатку я була напружена. Кожен його прихід змушував мене стискатись зсередини. Як реакція на те, що повертається хтось, хто вже одного разу зруйнував тобі світ. Ніби той вовк з казки, який вдає ягня. І ти, ніби й не боїшся, але все одно підсвідомо тримаєшся за сковорідку.

Мене бісила його привітність. Його посмішка. Те, як він гладив доньку по голові — так, ніби нічого не трапилось. Те, як заходив у двір, не питаючи, чи це ще його територія.

І знаєш, що найбільше виводило з себе?

Він діяв спокійно. Надто спокійно. Як людина, яка нічого не втратила.

Я ж… я будувала себе з уламків. Я кожного дня зішкрібала із себе старе “ми” і намагалась виростити нове “я”. А він просто жив поруч, ніби ми друзі.

Але щось змінилось. Не одразу. Потрохи.

Одного вечора, коли він прийшов забрати Лізу на годинку прогулятись, він привіз їй м’яку іграшку — песика, якого вона давно хотіла.

— А де ти знайшов саме такого? — здивувалась я.

— Просто запам’ятав, — усміхнувся Антон.

І тоді я зловила себе на думці: «Ого. Він пам’ятає».

А ще одного разу він, побачивши, що я виношу сміття, без слів узяв пакет з моїх рук і відніс до баку. Без жодних пафосних жестів, без фраз. Просто, як колись. І я стояла на ґанку, дивилась йому вслід і… мені стало тепло.

Небезпечно тепло.

Бо злість — це зрозуміло. Злість — це броня.

А тепло — це те, що змушує тебе знову вірити.

Я почала помічати, як він іноді затримується. Як довше грає з Лізою. Як питає, як у мене справи. І це не були формальні «як ти?». Це було щось глибше. Якось він навіть спитав:

— Ти… добре їси? Бо схудла дуже.

— Ну так, дякую, дієта від тебе дуже ефективна, — відрізала я тоді, ще з сарказмом, але вже без злості.

Я бачила, як він соромився. Як опустив очі. І чомусь — це знову щось ворухнуло в мені.

Ні, я не пробачила. Я не забула.

Але… у мені щось розм’якшувалось.