Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

— А я просто перестала жити як “додаток до когось”.

— От! Саме так! — захоплено погодилась вона.

І в той момент я відчула: це й правда було святом не “кількості років”. А святом того, що я змогла не втратити себе. Або навіть — знайти.

Згадалась стара традиція — бажати собі щось на день народження. Я встала, тримаючи келих, і сказала:

— Хочу подякувати вам. За те, що ви тут. За те, що підтримуєте. І за те, що в кожної з вас є своя історія. І, можливо, колись ми зберемось і кожна розповість, як вона вижила, перебудувалась, стала щасливою. Але сьогодні — я просто щаслива, що я знову відчуваю себе живою. І що можу святкувати — не в парі, не в парі з болем, а в парі з собою.

— Ура! — вигукнули гості.

— І торт! — додала донька.

Свято продовжувалось ще довго. Ми сміялись, розповідали історії. Хтось згадував “той самий ремонт”. Хтось жартував, що “якщо чоловік не ремонтує кран, то краще його замінити, ніж ущільнювач”. Я відповідала з гумором, кидала фрази типу:

— Ну, тепер у моїй хаті найнадійніший чоловік — це Олег Сантехнік.

І всі знали, що це вже не образа, не гіркота, а просто життя. Моє. Свіже. Чисте. Трохи нове. Але справжнє.

Ближче до вечора, коли гості вже розходились, донька принесла зошит. Там вона намалювала нас двох: мене — з кросівками й сережками, себе — з пиріжком у руці.

— Мамо, я тебе намалювала. Бо ти — героїня.

— Чому?

— Бо ти все змогла. Навіть холодильник.

Я розсміялась. І подумала: от вона, справжня перемога. Коли навіть холодильник — це вже не катастрофа. А просто ще один пункт у довгому списку “З цим я впоралась”.

Я вимкнула світло на кухні. Випила останній ковток чаю. І пішла в кімнату, де ще тихенько пахло бузком.

Це був мій день народження. Але вперше — це був не день, коли мені нагадали, скільки років пройшло. А день, коли я зрозуміла: усе ще попереду. І це не кліше. Це — мій шлях. Моє життя. Моя історія.

І я її пишу. Кожен день. Сама. Але вже не самотня. Бо з собою — я більше не наодинці. Я — вдома