Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Проблема в тому, що коли біль стихає, приходить звичка.

А звичка — підступна. Вона нагадує, як було. Який він був, коли все ще було добре. Вона малює старі вечори, коли ми разом їли піцу на підлозі. Коли він носив мене на руках по квартирі після ремонту. Коли ми сміялись, як ідіоти, бо я вилила фарбу собі на голову.

Я згадувала, і мені хотілось плакати. Не тому, що хочу назад. А тому, що шкода. Шкода того “нас”, яке не витримало життя.

І тут я зрозуміла головне.

Він потроху знову пробирався в мою голову.

Тихо. Без бою. Через теплі спогади. Через доньку. Через чайник.

І я стояла посеред кухні, з тарілкою салату в руках, і думала:

«А що він хоче? Навіщо він тут? Йому що — нудно? Він сумує? Він жалкує? А я?..»

Відповідей не було. Були лише емоції. Складні. Багатошарові.

Такі, як усе в житті дорослих людей, які одного разу вже зламали одне одного.

Я подзвонила Наталі.

— Мені треба з кимось це проговорити.

— Кажи.

— Мені здається, він повертається. Але я не впевнена, навіщо. І я не впевнена, чи хочу.

— А ти що відчуваєш?

— Більше не боляче. Але якось… дивно. Ніби хтось розворушив стару рану.

— Може, ти не до кінця її зашила.

— А може, він просто забагато сюди ходить.

Ми обидві засміялись. І я зрозуміла — поки я можу сміятись, я ще тримаю дистанцію.

Але чи надовго?..
 

У нього лишились ключі

Він почав з’являтись частіше. Спершу — по домовленості. Побачити Лізу, щось привезти, побути годинку. Потім — без домовленості. Просто якось ввечері я повернулась додому після заняття в студії, відкриваю хвіртку, заходжу у двір — а з кухні пахне смаженими блинцями.

— Мамо! Ми з татом блинчики робимо! — гукає Ліза з вікна.

Я завмерла. Взялась за ручку дверей, не розуміючи: я взагалі вдома? Чи це вже квартира з Airbnb, куди здають усе, навіть моє особисте життя?

— Привіт, — спокійно, як ні в чому не бувало, сказав Антон, перевертаючи блін на сковороді. — У мене ж ключі лишились. Ліза захотіла блинців. Я подумав — чому б і ні.

— Справді, чому б і ні, — прошепотіла я собі під ніс. — Чому б і не вторгнутись у простір, який ти залишив? Чому б і не зіграти батька року, поки я намагаюсь якось тримати життя купи?

Я зняла пальто, пройшла повз нього, не дивлячись. Увімкнула чайник. Він, наче нічого не помічаючи, викладав блинці на тарілку. Ліза сміялась. А я стояла, спостерігаючи за цією сценою, ніби за театром абсурду.

Потім це повторилось. Ще раз. І ще.

Він міг зайти, коли нас не було. І я дізнавалась про це, бо чашка стояла не так. Або ковдра зім’ята. Або Ліза казала:

— Тато казав, що зайде погодувати кота, поки нас не буде.

— А хто йому сказав, що ми підемо?

— Я.

Я нічого не казала. Але всередині мене росло те саме відчуття, з яким ми й починали цю книгу. Злість. Безпомічність. І головне — оце дурне жіноче “а може, він все ж…”. Бо з’являвся він частіше. Бо розповідав, як справи. Бо був лагідний з Лізою. Бо не йшов остаточно.

І я знову почала ловити себе на очікуванні. А раптом він повернеться? А раптом ми ще раз… А раптом усе налагодиться?..

А він просто приходив. Їв. Йшов. І нічого не казав.

— Ти питаєш? — запитала Наталі на черговому дзвінку.

— А про що я маю питати?

— Про те, що це взагалі. Він що, знову хоче жити з вами?

— Не знаю. Він не каже. Просто ходить. Готує. Живе. І все без слів. Без “можна?” і без “я вирішив повернутись”. Просто… ніби нічого не було.

— Так і скажи йому! Задай питання прямо!

— А якщо він скаже, що просто заходить, бо зручно?

— Ну так принаймні буде ясно, а не оце “підвішене”.

— Та я знаю, Наталі. Просто… Він став таким м’яким. Не конфліктує. Усміхається. Питає, як студія. Гладить кота. І в мені знову щось тисне. Може, це і є той самий токсичний спокій?

— Маш, це не спокій. Це маніпуляція. Він не з тобою, але не йде повністю. Щоб ти ще трохи поварилась у “може бути, може ні”.

Я мовчала. Бо Наталі мала рацію.

Але найважче було не з ним. А з Лізою.

— Мам, а тато буде з нами на Новий рік?

— Не знаю, доню. Ми ще не говорили про це.

— А він же часто приходить. То, може, знову житиме з нами?

— Це… складне питання.

— А ти хочеш, щоб він жив з нами?

І я зависала. Не тому, що не знала відповіді. А тому що не знала, як її подати дитині. Бо не можна сказати: “Я не хочу, щоб він жив з нами, бо я не вірю, що він зміниться, а ти знову побачиш, як мама плаче вночі”.

— Ми з татом поки що живемо окремо, але дуже тебе любимо, — казала я. — І завжди будемо поруч. Просто… іноді мами і тата живуть окремо. Але це не значить, що вони тебе менше люблять.

Вона кивала. Але я бачила в її очах те саме, що було колись у моїх: “А чому?”. І в душі стискалось.

Я вже не кидала подушки. Не кричала. Не ридала в подушку. Але всередині була війна. Бо він приходив і жив, як хотів. Без обіцянок. Без зобов’язань. Без “я повертаюсь”. Просто — користуючись звичкою.

І найгірше — я це дозволяла.
 

Він знову у моїй кухні, але не в моєму житті

Я помітила це вперше, коли повернулась із магазину. Сумки в руках, мозок у режимі «розморозити курку, згадати, де знижка на печериці». Відкриваю двері — і чую голос.

— Ліза, обережно з ножем. Тримай ось так.

У мене всередині все завмерло. Я ще не зайшла — а вже відчула: він тут. Знову. Без попередження.

— О, привіт, — сказав Антон, наче ми з ним домовлялись про вечерю. — Ми вирішили зробити салат. У тебе ж були огірки?

— Угу, — я пройшла на кухню і подивилась, як він ловко керує ножем, наче тут і жив.

— І як ти сюди зайшов?

— Ліза відкрила. Я подзвонив. Вона ж вдома була.

— Ага. А ти не подумав, що взагалі-то треба питати в мене?

— Маш… Я ж просто салат.

Я не відповіла. Просто поставила сумки. Просто подивилась. Просто проковтнула той ком у горлі, який хотів вивернутися фразами типу «а ти хоч розумієш, що ти робиш?».