Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

ж, я передбачав це, і хоч не дуже тямлю у справах, усе ж таки вдався до певних заходів безпеки: ось у мене ще два такі самі повідомлення, як і те, що заадресоване вам; одне від віденської банкової компанії «Арштайн і Есколес» до барона Ротшильда, а друге від лондонського банку Берінга до пана Ляффіта. Варто вам тільки слово сказати, і я позбавлю вас будь-яких клопотів, звернувшись ув один із цих банків.

Це вирішило суперечку: Данґляр здався. Він із помітним трепетом розгорнув віденське й лондонське повідомлення, які з відразою простягнув йому граф Монте-Крісто, і перевірив достеменність підписів із такою ретельністю, що вона могла здатися графові Монте-Крісто образливою, якби він не склав це на рахунок розгубленості банкіра.

— Так, ці три підписи варті багатьох мільйонів, — нарешті сказав Данґляр, підвівшись, наче бажаючи вшанувати могутність золота, утілену в чоловікові, що сидів перед ним. — Три необмежені кредити. Даруйте, графе, але й переставши сумніватися, можна все ж таки лишитися здивованому.

— О, ваш банкірський дім нічим не здивувати, — з усією можливою поштивістю сказав граф Монте-Крісто. — То, значить, ви могли б надіслати мені певну грошову суму?

— Назвіть її, пане графе, і я до ваших послуг.

— Що ж, — сказав граф Монте-Крісто, — якщо ми дійшли згоди... а ми дійшли згоди, правда?

Данґляр кивнув.

— І ви більш не сумніваєтеся? — провадив граф Монте-Крісто.

— Що ви, пане графе! — вигукнув банкір. — Я ніколи й не сумнівався.

— Ні, ви тільки хотіли здобути докази, та й годі. Отож, — повторив граф Монте-Крісто, — якщо ми дійшли згоди, якщо у вас більше немає сумнівів, призначимо, якщо ви не проти, якусь загальну суму на перший рік — наприклад, шість мільйонів.

— Шість мільйонів? Чудово! — задихаючись, мовив Данґляр.

— Якщо мені треба буде більше, — недбало провадив граф Монте-Крісто, — ми призначимо більше, але я не збираюся залишатися у Франції понад рік і не думаю, що за рік перевищу цю суму... але там побачимо... Для початку, будь ласка, загадайте доправити мені завтра п’ятсот тисяч франків, я буду вдома до півдня, утім, якщо мене і не буде, то я залишу записку моєму управителеві.

— Гроші будуть у вас завтра о десятій годині ранку, пане графе, — відказав Данґляр. — Як ви бажаєте, золотом, папірцями чи сріблом?

— По половині золотом і папірцями, будь ласка.

І граф Монте-Крісто підвівся.

— Мушу вам зізнатися, графе, — сказав Данґляр, — я гадав, ніби добре обізнаний із усіма великими статками Європи, а тим часом ваш маєток, либонь, дуже великий, мені був геть невідомий; він недавнього походження?

— Ні, мосьпане, — відказав граф Монте-Крісто, — навпаки, він дуже давнього походження; це було щось на кшталт родового скарбу, який заборонено було чіпати, аж нагромаджені відсотки потроїли капітал; призначений у заповіті термін сплив кілька років тому, тож я користуюся ним віднедавна; природно, що ви нічого про нього не знаєте; утім, незабаром ви з ним познайомитеся.

І, сказавши те, граф Монте-Крісто посміхнувся тією мертвотною посмішкою, що наводила такий жах на Франца Д’Епіне.

— Із вашими смаками і намірами, — сказав Данґляр, — ви у нашій столиці заведете таку розкіш, що затьмарите всіх нас, жалюгідних мільйонерів, та оскільки ви, здається, любитель мистецтва, — пам’ятаю, як я ввійшов, ви розглядали мої картини, — то все ж таки дозволите показати вам мою галерею: все давні полотна славетних майстрів, із гарантією достеменності; я не люб­лю нових.

— Правда ваша, у них у всіх один недолік: вони ще не встигли зробитися давніми.

— Я покажу вам декілька скульптур Торвальдсена, Бартолоні, Канови — усі чужоземних скульпторів. Як бачите, я не прихильник французьких мистців.

— Ви маєте право бути несправедливими до них, адже вони ваші співвітчизники.

— Та все це ми відкладемо то того часу, як познайомимося ближче, сьогодні ж я задовольнюся тим, що представлю вас, якщо дозволите, баронесі Данґляр; вибачте мені за поспішність, пане графе, але такий клієнт, як ви, стає майже членом родини.

Граф Монте-Крісто вклонився, давши на здогад, що приймає ту принадну пропозицію фінансиста.

Данґляр подзвонив; увійшов лакей у розкішній лівреї.

— Баронеса в себе? — запитав Данґляр.

— Так, пане бароне.

— Вона сама?

— Ні, в баронеси гості.

— Сподіваюся, пане графе, не буде нескромністю, якщо я представлю вас у присутності друзів? Ви не збираєтеся зберігати інкогніто?

— Ні, пане бароне, — усміхнувшись, мовив граф Монте-Крісто, — я не почуваю за собою права на це.

— А хто в баронеси? Пан Дебре? — простодушно запитав Данґляр, що змусило подумки всміхнутися графа Монте-Крісто, що вже був обізнаний із прозорими таємницями родинного життя Данґляра.

— Так, пане бароне.

Данґляр кивнув. Потім обернувся до графа Монте-Крісто.

— Пан Люсьєн Дебре, — сказав він, — це наш давній друг, особистий секретар міністра внутрішніх справ; що ж до моєї дружини, то вона, виходячи за мене, погоджувалася на нерівний шлюб, тому що вона дуже давнього роду, — у дівоцтві де Серв’є, а за першим шлюбом — удова маркіза де Нарґона.

— Я не маю честі бути знайомим із баронесою Данґляр, та я вже зустрічався з паном Люсьєном Дебре.

— Ти ба! — сказав Данґляр. — І де ж це сталося?

— У пана де Морсера.

— Ви знайомі з віконтом?

— Ми зустрічалися з ним у Римі під час карнавалу.

— Ох, справді, — сказав Данґляр, — я щось чув про якусь незвичайну пригоду з розбійниками і грабіжниками в якихось руїнах. Він якимось дивом урятувався. Він розповідав про це моїй дружині й доньці, як повернувся з Італії.

— Пані баронеса просить вас, — доповів лакей.

— Я піду попереду, щоб показати вам дорогу, — уклонившись, сказав Данґляр.

— Іду за вами, — відказав граф Монте-Крісто.

IX. Сіра в яблуках запряжка

У супроводі графа Монте-Крісто барон пройшов довгим рядом покоїв, що відзначалися пишною розкішшю і великим несмаком, і дійшов до будуару пані Данґляр, невеличкого восьмикутного покою, де стіни були оббиті рожевим єдвабом і задраповані індійським тюлем. Тут стояли старосвітські позолочені фотелі, обтягнуті старовинною парчею; над дверима були намальовані пастуші сцени в манері Буше; дві прегарні пастелі у вигляді медальйона гармонували з рештою обстави і надавали цьому маленькому покоїку, єдиному в усьому домі, певної своєрідності; щоправда, йому не пощастило потрапити до єдиного плану, що його розробив Данґляр зі своїм архітектором, однією із найбільших знаменитостей Імперії, — її опорядженням клопоталася сама баронеса і Люсьєн Дебре. Тож Данґляр, великий шанувальник старосвітчини, як її розуміли за часів Директорії, досить зневажливо ставився до цього грайливого куточка, де його, утім, приймали тільки за тією умовою, щоб він виправдав свою присутність, привівши когось, тож насправді не Данґляр представляв інших, а, навпаки, його приймали ліпше або гірше, залежно від того, наскільки зовнішність гостя була приємна чи неприємна баронесі.

Пані Данґляр, що її врода ще заслуговувала на те, щоб про неї говорили, хоч їй було вже тридцять шість років, сиділа за роялем у стилі маркетрі, маленьким мистецьким дивом, а Люсьєн Дебре гортав альбом на столику.

Ще до приходу графа Монте-Крісто Люсьєн