Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Пухкенький Ніїва підвівся, потягнувся, позіхнув і сонно роззирнувся довкруж. Мікі підскочив і нетерпляче вискнув — таким виском він завжди закликав приятеля рушати в путь. Ніїва погодився, і вони почали спускатися порослим травою схилом до рясної рівнини між двома гірськими кряжами. Друзям було майже по шість місяців. Вони так підросли, що вже не були ведмежам і цуценям, а обернулися на пса й ведмедя. Лапки Мікі набули більш зграбної форми; грудна клітка трохи обросла жиром; шия витягнулася і вже не здавалася замалою для великої голови й щелеп. Тіло песика розрослося вшир і вздовж — він став удвічі більшим за собак свого віку.

Ніїва теж витягнувся — став не таким круглим і більше не скидався на м’ячик. Однак його вигляд, на відміну від Мікі, ще підказував, що молоко матері він ссав зовсім нещодавно. Утім, ведмедик уже не був безоглядно доброзичливим, як у перші місяці життя. Кров Сумінітика брала гору, і він уже не шукав укриття в разі бійки — якщо, звісно, цього не вимагала ситуація. Як не дивно, він навіть любив битися, чого не скажеш про більшість ведмедів. Що й казати про відчайдушного Мікі — гідного сина Гели! Саме тому, попри «зелений» вік, обох вкривали шрами, якими міг би пишатися будь-який лісовий ветеран. Кігті ворон і сов, вовчі ікла й пазури ільки лишили пам’ятні відбитки на тілі молодих бійців, а в Мікі до того ж на боці красувалася залисина завдовжки вісім дюймів — на згадку про зустріч із ількою.

У кругленькій голівці Ніїви, що пережив стільки пригод, визрівало бажання заприятелювати з представником свого виду. Така нагода йому випадала двічі, та все псувало те, що інших ведмежат супроводжували матері. Тепер, коли Мікі тягнув його в мандри, Ніїва охоче йшов, маючи на думці ще дещо, крім попоїсти (досі його цікавила суто пожива). Звісно, Ніїва аж ніяк не втратив апетиту. Він міг з’їсти за день більше, ніж Мікі за три: здебільшого через те, що Мікі задовольнявся двома-трьома прийомами їжі на день, а Ніїва надавав перевагу одній трапезі, яка тривала від світанку до сутінок. Дорогою він завжди щось під’їдав.

Достатньо було пройти чверть милі вздовж підніжжя кряжа, щоб опинитися в кам’янистому рівчаку, де протікав мілкий струмок, і поласувати найкращою дикою смородиною в долині річки Шаматава. Кетяги чорнильно-чорних ягід завбільшки з вишню, по вінця наповнених дивовижним соком (ніби от-от вибухнуть), були такими великими, що Ніїва міг набити однією повний рот. В усьому лісі не знайти було смачнішої за ці перестиглі чорні ягоди поживи. Рівчак, який ними ряснів, Ніїва вважав своєю власністю. Мікі теж навчився втамовувати голод смородиною. Тому маршрут пообідньої виправи пролягав саме через рівчак. Ягоди смакували навіть на повний шлунок. Та й до того ж рівчак забезпечував Мікі не тільки перекусом. Тут вешталося чимало молодих куріпок і кроликів — легких жертв із ніжним м’ясцем і п’янким ароматом — і скільки завгодно ховрахів і білок.

Нині, набивши роти першою порцією соковитої смородини, друзі почули звук небезпеки. Помилитися вони не могли: обидва одразу збагнули, що в кущах смородини за 20–30 ярдів щось зашурхотіло. Крадій зазіхав на ягідну скарбницю. Мікі миттю вищирився, а Ніїва наморщив носика й погрозливо загарчав. Друзі підкралися до куща, з якого долинув звук, й опинилися на невеличкій, пласкій, як стіл, галявині. Посеред неї розрослося кілька кущиків смородини — усього завширшки в ярд. Серед чагарників молодий чорний ведмідь — учетверо більший за Ніїву — присів на задні лапи, тримаючи плодовиті гілки передніми, й ласував чорними ягодами.

Тієї миті приголомшений і розгніваний Ніїва не врахував різниці у вазі. Стан у нього був приблизно такий, як у чоловіка, котрий повертається додому і виявляє, що все майно в руках іншої людини. Водночас ведмедикові випала нагода дати прочуханки представникові власного виду, про що він давно мріяв. Мікі, здається, зрозумів. За будь-яких інших обставин, він би поліз у бійку і, перш ніж Ніїва зібрався з силами, вчепився б нахабному чужинцеві в горло. Та з якоїсь причини він закляк, і Ніїва першим кинувся на ворога, який зовсім не сподівався атаки.

Якби свідком нападу став старий кур’єр Макокі, він одразу ж вигадав би ім’я ласому на ягоди ведмедеві — Пітут-а-Вапіс-Кум, що перекладається як «збитий з ніг». Може, ведмідь отримав би зменшувальне прізвисько Піт. Річ у тім, що індіанці крі вірять у доречно підібрані імена, а ім’я Пітут-а-Вапіс-Кум, без сумніву, було дуже доречним і добре пасувало незнайомому ведмедеві.

Коли Ніїва навалився, ведмідь, заскочений із набитим смородиною ротом, гепнувся на землю, як напхана торба. Чужинець виглядав так розгублено, що Мікі, який спостерігав із непереборною цікавістю, не стримав захопленого й схвального виску. Перш ніж Піт, у якого з рота стікав ягідний сік, збагнув, що трапилося, Ніїва схопив його за горло. Почалося найцікавіше.

Борюкання ведмедів, надто молодняку, своєрідне дійство. Їхні бійки нагадують бійки жінок, які тягають одна одну за волосся. У цій грі немає правил. Піт і Ніїва зчепилися й боролися задніми лапами. На всі боки летіли жмутки ведмежої шерсті. Піт, який повалився на спину (першокласна бойова позиція для ведмедя), міг скористатися перевагою, якби Ніїва не встиг хижо вчепитися йому в горло. Ніїва міцно схопив противника зубами й щосили лупцював гострими пазурами задніх лап. Побачивши жмутки вирваної шерсті, Мікі підійшов ближче: всередині у нього все грало. Піт пустив у хід одну задню лапу, потім другу, і Мікі заскреготав зубами. Бійці беззвучно — ані виску, ані буркоту — качалися по землі, а Ніїва не розчіпляв хватки на горлі супротивника.

Каміння, багнюка й шерсть розліталися навсібіч. Галька із шурхотом полетіла рівчаком униз. Навіть повітря тремтіло від бойового запалу. У Мікі, який напружено чекав розв’язки, виникли сумніви й тривога.