Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Раптом він розпізнав рев Ніїви. Рев був слабеньким, та, без сумніву, вказував на те, що Ніїві боляче.

За кілька хвилин придушений важким тілом Піта Ніїва почав усвідомлювати, що переоцінив сили. Піт брав гору саме завдяки розмірам, адже бійцівськими навичками Ніїва, очевидно, переважав. Ніїва продовжував боротися, сподіваючись на сприятливий поворот, доки Піт, зайнявши кращу позицію, не почав роздирати противника на шмаття, завдаючи ударів з боків. За кілька хвилин він зняв би з Ніїви шкуру, якби Мікі не вирішив, що час втрутитися. Ніїва досі не скаржився, гідно приймаючи покарання за нерозважливий напад.

Ще мить — і Мікі схопив Піта за вухо. Схопив сильно й боляче. Сам старий Сумінітик заревів би від болю на місці Піта. Супротивник Ніїви загорлав. Він забув про все на світі й відчував лише біль і переляк — ЩОСЬ страшне впилося у вухо. Дикий рев розітнув повітря. Почувши несамовите горлання, Ніїва одразу збагнув, що не обійшлося без Мікі.

Ведмедик вивільнився з-під огрядного тіла чужинця — і саме вчасно. Рівчаком до них бігла Пітова матір — розлючена, як скажений бик. Ніїва дав драла, щойно ведмедиця на нього кинулася. Вона не влучила й повернулася до сина, який досі ревів. Мікі, тріумфально вгризаючись у вухо жертви, не завважив небезпеки. Він побачив ведмедицю лише тоді, як вона на нього навалилася. У поле зору пса потрапила довга лапа, схожа на велетенську дерев’яну колоду. Мікі ухилився від нападниці, і спрямована проти нього лапа важко опустилася на голову бідолашного Піта. Сильний удар збив ведмедя з лап, і він, як футбольний м’яч, скотився рівчаком на 20 ярдів униз.

Подальшого розвитку подій Мікі чекати не став: прожогом кинувся геть із рівчака крізь смородинові кущі вслід за Ніївою. Друзі дременули з долини так швидко, що протягом 10 хвилин не встигали навіть озирнутися, а коли врешті-решт зробили це, рівчак був уже за милю від них. Вони присіли відсапуючись. Виснажений Ніїва важко дихав, висолопивши червоного язика. На ньому було безліч подряпин, деякі рани кровили, і скрізь звисали жмутки вирваної шерсті. У погляді, який він кинув на Мікі, вгадувалося сумне визнання поразки.

Після сутички в рівчаку Мікі й Ніїва і не думали повертатися до Едемського саду, що ряснів смачними чорними ягодами. Мікі від кінчика хвоста до кінчика носа був шукачем пригод і, подібно до стародавніх кочівників, почувався щасливим лише в русі. На цей час дика кров цілковито заволоділа його тілом і душею, і тепер, швидше за все, натрапивши на табір людей, він обходив би це місце десятою дорогою, так само як Ніїва. Однак у житті тварин вибрики долі бувають не менш підступними, ніж у житті людей. Коли друзі попрямували на захід, до таємничих розлогих долин озер і річок, почав складатися ланцюг подій, які ознаменували, певно, найпохмурішу сторінку в житті Мікі, сина Гели.

Протягом шести благодатних, зігрітих сонцем тижнів кінця літа й початку осені (аж до середини вересня) шлях Мікі й Ніїви незмінно пролягав на захід. Вони йшли туди, де сідало сонце — у бік коліна річки Джексон, озера Тачвуд і Ґодс та річки Клірвотер. У краї, що простягався на сотню миль, траплялося багато дивовиж. Природа майстерно попрацювала, перетворивши цю землю на справжнє дике царство. Друзі натрапляли на великі колонії бобрів у темних тихих місцинах і видр, які весело гралися. Лосів і карібу вони здибали так часто, що вже не боялися й не уникали цих тварин, а вільно походжали луками й узбережжями боліт, де ті харчувалися. Під час мандрів Мікі добре затямив: тварини з кігтями та іклами створені для полювання на копитних і рогатих, бо в цих краях роїлися вовки. Разів з десять Мікі й Ніїва ласували рештками вовчої здобичі й ще частіше чули виття хижих зграй. Після зустрічі з Магіґун Мікі вже не кортіло приєднатися до вовків, а навчений досвідом Ніїва не наполягав на тому, щоб лишатися біля м’яса. Для ведмедика починався період КВОСКА-ГАО — інстинктивного передчуття Великої Зміни.

До початку жовтня Мікі не завважував змін у приятелеві, аж доки Ніїва не став якимсь невгамовним. Дивна поведінка загострилася, коли прийшли холодні ночі й осінній подих у повітрі. Тепер Ніїва перебрав на себе лідерство в мандрах. Здавалося, він весь час шукає «щось», проте ані ніс, ані очі Мікі не вловлювали цього таємничого «щось». Ніїва більше не спав по кілька годин поспіль. До середини жовтня він узагалі майже перестав спати, присвячуючи ночі й дні невпинним блуканням. Він їв, їв і їв та повсякчас вдихав вітер, намагаючись відчути невловне «щось», яке мав знайти, за покликом Природи. Він безперестанку винюхував «щось» під вітроломами й камінням, а Мікі тим часом тримався неподалік — завжди напоготові, на випадок коли доведеться битися з тим, на що полює Ніїва. Здавалося, «щось» ніколи не знайдеться.

Невдовзі Ніїва, підкоряючись інстинкту пращурів, повернув на схід — назад до краю матері Нузак і батька Сумінітика. Мікі йшов за ним. Ночі ставали дедалі холоднішими. Зорі здавалися далекими, а місяць над лісом утратив криваво-червоне забарвлення. У зойках гагари з’явилися тужливі нотки ремствування й нарікання. Мешканці лісових халуп і тіпі щоранку вдихали морозне повітря, змащували капкани риб’ячим і бобровим жиром, шили мокасини, лагодили снігоступи й сани, бо зойки гагари підказували, що з Півночі підкрадається зима. Болота огорнула тиша. Жодних мукань лосиць до дитинчат, натомість під зоряним небом розносилися серед долини загрозливі звуки поєдинків між дебелими самцями й чулися удари рогів, що сплітались у смертельних сутичках. Вовки вже не