Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Я вже двадцять років не взувався, — розповів він Брієнні. — У перший рік мандрів я мав на ногах більше пухирів, ніж пальців, а п’яти кровили, наче заколота свиня, щойно я ступав на твердий камінь. Та я ретельно молився, і Вишній Швець вичинив мені шкіру на ногах, наче чоботи.

— Ніякого Вишнього Шевця немає! — заперечив Подрік.

— Є, хлопче… хоча ти, напевне, кличеш його іншим іменем. Скажи-но, котрого з семи богів ти любиш найбільше?

— Воїна! — відповів Подрік, ані миті не вагаючись.

Брієнна прочистила горлянку.

— Септон мого батька у Надвечір’ї завжди казав, що є лише один бог.

— Один бог о семи ликах. Саме так, панно, ви влучно зауважили. Але таємницю Седмиці, яка є водночас єдиною, важко збагнути простим людям, а я — чи не найпростіший з них, тому і кажу про сім богів.

Мерібальд обернувся до Подріка.

— Я ще не стрічав хлопчика, щоб не шанував Воїна. Але я вже старий, а в старості схиляються до Коваля. Бо без його трудів — що лишилося б захищати Воїнові? Коваль є у кожному містечку, в кожному замку. Ковалі кують плуги, якими ми зорюємо ріллю, щоб посіяти хліб. Роблять цвяхи, щоб ми будували кораблі. Підкови — взувати наших вірних коней. Мечі світлої криці для наших князів та лицарів. Хто скаже, що коваль не вартий дати ім’я одному з ликів Седмиці? Але так само ми б могли назвати його Рільником чи Рибалкою, Теслею або Шевцем. Не важить, до чого він докладає рук — важить сама його праця. Батько править, Воїн б’ється, Коваль працює, а разом вони роблять те, що личить чоловікові. Як Коваль є одним з ликів Божих, так само Швець — один з ликів Коваля. Саме він почув мої молитви і зцілив мені ноги.

— Боги мають ласку до людей, не сумніваюся, — сухо пробурчав пан Гайл, — та навіщо їм надокучати, коли можна вдягти чоботи?

— Ходити пішки — то була моя спокута. Навіть святі септони часто-густо не цураються гріха. Моя ж плоть була слабкіша за інші. Я був молодий, у розквіті снаги, а дівчата… іноді й септон здається хвацьким, наче лицар, якщо він єдиний чоловік, що бував від твого села далі, ніж за версту. Я читав їм із «Семикутної зірки». Найспокусливіше виходило з «Книгою Діви». О, я був лукавим чоловіком, перш ніж назавжди зняв чоботи. Сором навіть згадувати, скількох дівчат я звабив і зіпсував.

Брієнна незатишно посовалася у сідлі — згадала табір попід мурами Вирію, де пан Гайл побився об заклад з іншими лицарями, хто першим вкладе її до ліжка.

— Ми якраз і шукаємо діву, — довірився септонові Подрік Пейн. — Шляхетну дівчину тринадцяти років з рудаво-брунатним волоссям.

— Я гадав, ви шукаєте розбійників.

— Їх теж, — погодився Подрік.

— Зазвичай подорожні щосили уникають зустрічі з тим набродом, — мовив септон Мерібальд. — А ви навпаки — йдете просто до них.

— Ми шукаємо лише одного розбійника, — відповіла Брієнна. — Хорта.

— Саме так мені сказав пан Гайл. Хай рятує вас Седмиця, дитя моє. Кажуть, він лишає по собі низку замордованих дітей та спаплюжених жінок. Скажений Пес із Солепанви — так, я чув, кликали його міщани. Навіщо доброму людові шукати зустрічі з подібним створінням?

— Діва, про яку казав Подрік, може бути з ним.

— Справді? Тоді варто помолитися за бідолашну дівчинку.

«І за мене, — подумала Брієнна. — За мене теж помоліться. Попрохайте Старицю освітити мені лампадою дорогу до панни Санси, а Воїна — дати сили моїй правиці, щоб я її захистила.» Та вголос вона нічого не сказала — не хотіла, щоб її почув Гайл Добич і став кепкувати з жіночої слабкодухості.

З-за пішого септона Мерібальда та його обтяженого віслюка перший день походу минав повільно. Вони не рушили на захід великим гостинцем — тим, яким Брієнна колись в’їхала до Дівоставу разом із паном Хайме і знайшла місто пограбованим та заваленим трупами. Натомість вони помандрували спершу на північний захід уздовж берега Крабової затоки вузькою кривою стежкою — такою непомітною, що на жодній з безцінних пергаменових мап пана Гайла вона не позначалася. Крутих пагорбів, чорних драговин і соснових лісів Гостроклішні по цей бік Дівоставу не стрічалося; тут край був низький та вологий — пустка з піщаних кучугур та мокрої солоної береговини під велетенським синьо-сірим склепінням неба. Стежці коли-не-коли кортіло зникнути серед очерету і припливних ставків, щоб знову вигулькнути за версту чи дві. Без Мерібальда, розуміла Брієнна, вони б уже давно загубилися. Ґрунт подекуди ставав м’який та грузький, і тоді септон виходив наперед, намацуючи ковінькою шлях. На багато верст навколо не виднілося жодного дерева — лише море, небо та пісок.

Важко було уявити край, відмінніший від Тарфу з його горами та водоспадами, високими полонинами та тінистими долинами — і все ж Брієнна побачила у ньому своєрідну красу. Вони перетнули з тузінь повільних струмків, де навколо розливалося жаб’яче кумкання та сюрчання коників, дивилися, як високо в небі над затокою ширяють морські ластівки, чули куликів, що кричали з-поміж піщаних пагорбів. Якось дорогу їм перетнула лисиця, і Мерібальдів пес шалено на неї загавкався.

Стрічалися тут і люди теж. Деякі з них жили між заростей очерету в хатинах, вибудуваних з глини та соломи, інші рибалили у затоці зі шкіряних човників і ставили собі домівки на хитких дерев’яних палях високо над піском. Жити вони намагалися осібно, далеко від інших людських осель, та й самі здавалися відлюдькуватими. Втім, перед полуднем пес знову загавкав, і з очерету виникли три жінки, що подарували Мерібальдові плетений кошик скойок. Навзамін він дав кожній помаранча — не зважаючи, що в цьому світі скойок біля берега водилося, як бруду, а помаранчі коштували на вагу золота. Одна з жінок була дуже стара, інша — тяжка дитиною, а третя — гарненька юна дівчина, свіжа та соковита, наче квітка навесні. Коли Мерібальд відвів їх подалі висповідати гріхи, пан Гайл стиха реготнув і пожартував:

— Може, це до нас самі боги припожалували? Хай не всі,