Читати книгу - "Учта для гайвороння"

хліб і половину ковбаси. Подрік Пейн запив їжу водою, трохи присмаченою вином. Брієнна сиділа за кухлем розведеного водою вина і питала себе, навіщо прийшла. З Гайла Добича вірний лицар був такий, як із собачого хвоста сито. Його чесне обличчя було лише блазенською личиною. «Не треба мені його помочі, тим паче захисту. Мені він геть ні до чого, — казала вона собі. — Та може, і сам не прийде. Покликати мене сюди — то він, мабуть, так пожартував.»

Вона вже підводилася іти, коли нагодився пан Гайл.

— Вітаю, панно. Подріку. — Лицар зиркнув на кухлі, миски, недоїдені шматки ковбаси у калюжі сала і додав: — О боги! Сподіваюся, ви тут нічого не їли.

— Що ми їли — то не ваш клопіт, — відрізала Брієнна. — Ви знайшли свого родича? Що він вам сказав?

— Сандора Клегана востаннє бачили у Солепанві, у день погрому. Потім він поїхав на захід уздовж Тризуба.

Брієнна спохмурніла, почувши звістку.

— Тризуб — довга річка.

— Довга. Та я не думаю, що наш песик надто віддалиться від гирла. Схоже, Вестерос втрачає для нього свої чари. Адже у Солепанві Хорт шукав не що інше, як корабля.

Пан Гайл видобув із чобота згорток овечого пергамену, відштовхнув миску з ковбасою і розгорнув сувій. То виявилася мапа.

— Хорт зарізав трьох людей свого брата у старій корчмі на перехресті, отут. Потім очолив напад на Солепанву, отут. — Лицар постукав по Солепанві пальцем. — А дотепер опинився у пастці. Вгору річкою в Близнюках сидять Фреї, на південь за Тризубом стоять Даррі та Гаренгол, на заході б’ються між собою Чорноліси та Бракени. Тут, у Дівоставі, сидить князь Рандил. Високий гостинець на Долину засипало снігом — це навіть якщо проминути верховинні роди. То куди тепер песику податися?

— Якщо він із Дондаріоном…

— Ні. Алин цього певний. Люди Дондаріона теж його шукають. Розповсюдили звістку, що хочуть повісити його за скоєне у Солепанві. Самі вони там не були і участі не брали. Князь Рандил наполягає, що були і брали — сподівається відвернути посполитих від Беріка та його братства. Тарлі ніколи не спіймає князя-блискавку, поки його береже простолюддя. А є ж іще одна зграя — її очолює жінка на прізвисько Серце-Камінь… коханка князя Беріка, коли вірити одній побрехеньці. Казали, наче її повісили Фреї, а Дондаріон поцілував і повернув до життя, і тепер вона не помре ніколи — так само, як він.

Брієнна роздивилася мапу.

— Якщо Клегана востаннє бачили у Солепанві, то шукати його сліду треба саме там.

— У Солепанві нікого не лишилося. Тільки старий лицар, що ховається у своєму замку. Так каже Алин.

— І все ж почати варто саме звідти.

— Є одна людина, — мовив пан Гайл, помовчавши. — Септон. Минав мою браму напередодні вашої з’яви. Кличуть Мерібальдом. Народився на річках, тут виріс і всеньке життя прослужив богам. Назавтра вирушає у свої коломандри річковим краєм. Завжди зазирає до Солепанви. Нам варто піти з ним.

Брієнна різко підвела очі.

— Нам?!

— Я поїду з вами.

— Не поїдете.

— Ну, скажімо… я поїду з септоном Мерібальдом до Солепанви. А ви з Подріком їдьте хоч під сім чортів.

— Князь Рандил знову наказав шпигувати за мною?

— Він наказав до вас не наближатися. Князь Рандил тримається думки, що вам не завадить добряче зґвалтування купою мерзотників.

— То навіщо ви зі мною їдете?

— Бо або з вами, або знову браму сторожити.

— Якщо ваш пан наказав…

— Він мені більше не пан.

Брієнну огорнув подив.

— То ви пішли з його служби?

— Його вельможність повідомив, що не має подальшої потреби у моєму мечі та моєму нахабстві. Хоч так, хоч сяк, а виходить одне — віднині я насолоджуватимуся сповненим пригод життям заплотного лицаря… втім, можу помріяти і про добру нагороду на випадок, якщо ми знайдемо Сансу Старк.

«Золото і земля — ось чого він шукає у цій справі.»

— Я маю намір урятувати дівчину, а не продати її. Я склала обітницю.

— А я не пригадаю, щоб складав.

— Саме тому ви зі мною не їдете.

Вони вирушили наступного ранку, коли сонце тільки сходило. Чудернацький то був загін: пан Гайл на брунатному румаку, Брієнна на високій сірій кобилі, Подрік Пейн на своїй шкапі з провислою спиною, а поруч — септон Мерібальд на своїх двох, підпираючись дорожньою ковінькою, з невеличким віслючком та великим псом. Віслючка було накладено таким тягарем, що Брієнна боялася, чи не зламається йому спина.

— Це харчі для голодних та знедолених у річковому краї, — сказав їм септон Мерібальд біля брами Дівоставу. — Насіння, горіхи, всяка сушня, овес, борошно, ячмінні коржі, три кружала жовтого сиру з корчми при Блазенській брамі, солона тріска для мене, солона баранина для Пса… і ще сіль. Цибуля, морква, ріпа, два лантухи бобів, чотири — ячменю і дев’ять — помаранчів. Маю пристрасть до помаранчів, мушу зізнатися. Ці мені подарував один жегляр, і боюся, до весни я вже інших не скуштую.

Мерібальд був септон без септу — лише на один щабель вищий від жебрущого брата у ладі, заведеному Святою Вірою. Таких, як він, було багато сотень; убога безпритульна братія мандрувала від одного крихітного сельця до іншого, служила відправи, укладала шлюби та пробачала гріхи. Ті, кого Мерібальд відвідував, мали б годувати його та давати нічліг, але майже всі вони були такі ж убогі, як він сам — тому септон ніде не засиджувався надовго, щоб не об’їсти господарів. Незлі корчмарі дозволяли йому іноді спати у кухні чи стайні, а ще дорогою стрічалися септрії, городці й навіть замки, де його вітали гостинні господарі. Коли ж таких місць не траплялося, септон спав під деревами чи живими заплотами.

— У річковому краю багато добрячих заплотів, — казав Мерібальд. — Найкращі з них — найстаріші. Нема нічого ліпшого за столітню живу загорожу — всередині можна спати, наче в заїзді. Ба навіть краще: нема бліх і нікого боятися.

Септон не вмів ані читати, ані писати, про що весело зізнався дорогою. Зате він знав напам’ять сотню різних молитов і міг проказувати довгі уривки з «Семикутної зірки» — а селяни нічого кращого не бажали. Обличчя він мав обвітрене, помережане глибокими борознами, у кутиках очей пролягли курячі лапки зморщок, на голові кущавилося рясне сиве волосся. Чималий на