Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

— Келих вина! — гукнув Лескарбо, мореплавець із днів адмірала. — Я ще зовсім тверезий. Я хочу цокнутися з чинбарем.

І вихилив вино одним духом. А тоді сів і заговорив, щиро дивлячись у обличчя слухачам:

— Король хоче цього. Як і в багатьох інших ділах, тут він починав робити те, що задумав іще змолоду. Жоден міністр не відрадить його, хай хоч скільки розказує, ніби північніш від сорокового градуса там ніщо не росте й не родить. Король знає одно: там родяться й ростуть люди. Вони дикі й не знають нашої спасенної віри, — що ж, тим паче ми повинні вирушити туди й принести їм спасіння, хоч би й наражаючись на погибель самі. Бо й там, і тут живуть люди, і вони варті того, щоб ми навіть гинули за них. Ви слухаєте мене?

Вони слухали його дуже поважно, і тим найстійливіше прозвучало його запитання. Один із застольників, обхопивши руками голову, широко розплющеними очима дивився кудись у безвість.

— Я слухаю, — промурмотів він, не ворушачи губами. А Лескарбо в цілковитій тиші говорив далі:

— Тут є люди, що не можуть знайти собі роботи й шматка хліба, — звільнені з війська солдати та безробітні ремісники. Навіть із наших славних на весь світ сукноткалень половина ще не відновила роботи.

— Кому ви це розказуєте, — прошепотів той, що сидів, обхопивши голову руками.

— А там живуть люди, що не тямлять ніякого ремесла й не обробляють землі. До того ж вони погани. Нам слід вирушити за море й заради них. Наш король ладен помогати й тим людям, що там, і тим, що тут; задля цього він би й вирядив нас за море. Ще тоді, коли він звався королем Наваррським і був гугенотом, він разом з нами запитував: чи маємо ми право, допливши до тих країв, що їх назвали Новою Францією, захопити їх і пограбувати їхніх жителів? Ні. Ми повинні здобути їхню приязнь, подбати про те, щоб вони стали такі, як і ми. Винищувати ті далекі народи, як це робили іспанці,— таке нам не в голові. Ми додержуємось закону милосердя й жалості, як учив нас наш спаситель. «Прийдіть до мене всі тружденні й обтяжені. Я втішу вас, а не винищу», — така воля господа, і так само гадає наш король.

Німа тиша, спантеличені обличчя — людям і досі важко повірити, що справді все має чинитись за законом людяності і що саме так хоче чинити король. У того, котрий обхопив голову руками, очі затуманилися слізьми, але тим краще він бачив те, що жило в його душі. Перед ним міст під рясним дощем, кам'яне поруччя — і сам він уже наполовину по той бік його, вже сунеться вниз, ось-ось упаде. Та хтось рвонув його назад. А щойно ж довкола не видно було ні душі, і от замість самотності, яку він вважав уже остаточною, з'являється хтось і вертає його до життя. Вкриває йому голе тіло власним плащем, посилає солдата відвести його до лікарні, велить лікувати його, дає йому роботу, і з пропащого студента-богослова стає сукняр, що сидить тут, — один із відроджених сукнярів на сукноткальнях, що знов повідкривалися.

Колишній самогубець хоче говорити — вперше щось спонукає його поділитися з людьми тим, що він знає. Досі воно здавалось йому не дуже почесним і небагато вартим. І раптом перед ним постає цілий світ, по вінця повний усілякими подіями, і він уперше зазирнув у той світ. він затинається, перемагає хвилювання, говорить. Звертається він до судового писаря, — вибрав саме його, не знати чому. І писар, що нажерся за хабар, сам не знає, чому так шанобливо слухає. Хіба ж це на суді, й хіба тут ідеться про великі гроші?

Маркюс Лескарбо досяг, чого хотів, і потихеньку виходить. А слідом за ним — пан де Бассомп'єр, що вирішив ні на крок не відставати від цього неабиякого чоловіка. Тепер нема сумніву, як вирішив король. Королівського намісника в Новій Франції вже призначено, і він урочисто займе свою посаду. Цікавий придворний уже здогадується, вже знає, з якою помпою при дворі буде розіграно наступну дію колоніальної епопеї. Попередня розіграна в шинку, серед простолюду, але з неї випливає й заключна. А бути присутнім при них — яке це щастя для цікавого!

На дверях обох їх затримали музиканти, що саме входили до шинку: скрипаль, арфіст і співак. Тут вони застали всіляких слухачів своєї музики: придворного, мореплавця й ученого, тутешніх городян — і шановних, і не таких шановних, і зовсім непевних, і злодіїв, і врятованих. І перед усіма цими людьми залунало: «Чарівній Габрієлі…»

Велич явлена

Король Анрі весь, із голови до ніг, у блискучій сріблястій криці. Він стоїть на підвищенні, перед своїм троном, на якому лежить його пурпурова мантія. Над ним нависає червоний балдахін — вільно звисає згори посеред зали, нічим не підпертий. Біла стінка змурованого трону, вузька і гладенька, здіймається високо, золота лілея на вершечку її губиться в червоному балдахіні. Біла стінка цієї споруди — чи то трону, чи то каплиці,— лисніє дзеркально. Вона відбиває сяйво величності. Але ні самої величності, усамітненої на своєму підвищенні, ані відблиску її не бачить ніхто, бо всі спини зігнуті.

Габрієль д'Естре надовго схиляється у низькому, тривалому поклоні. З усіх, що складають тепер шану величності, вона ближче від усіх до трону. Позаду й попереду нього, посеред нескінченно довгої галереї тронові поклоняється невелике стовписько схилених спин і облич. Трон — посередині, вона найближче до нього. Вона ще внизу, біля підніжжя трону, але незабаром підніметься по цих сходинках, — конетабль і начальник артилерії зведуть її нагору. Самі вони потім спустяться й зостануться внизу, з рештою. А Габрієль д'Естре піднесеться на небувалу висоту — вище неї буде сама лише королівська величність. Біля ніг величності, на сходинках спорудженого трону сидітиме вона, але її сукня має звисати вниз із тих сходинок на знак того, що вона й королева, і все ж іще не королева. За її схиленим чолом — думка: «Коли ж?» Вона думає: «Незабаром… наступного разу… ще сьогодні, за годину… ох, ніколи».

Убрання її — з білого шовку, сріблясте, як панцер на королі. Вбрання королеви буде з червоного оксамиту — світло-червоного, кольору свіжого м'яса. Габрієль вирішує пошити собі таку сукню, хоч хай там що. Її любий владар — вона це відчуває — саме