Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

яких їх вітали як «нових громадян», що їдуть на постійне місце проживання до Радянського Союзу[1555]. У селищах висланих місцеві начальники часто нагадували новоприбулим, що Польща, поділена між Радянським Союзом і Німеччиною, ніколи більше не існуватиме. Один учитель-росіянин говорив своїй учениці-полячці, що відродження Польщі так само ймовірне, як те, «що у тебе на долонях волосся виросте»[1556]. Тим часом у містах і селах, які залишили депортовані, нова радянська влада конфісковувала і перерозподіляла майно висланих. Їхні будинки перетворювалися на громадські установи — школи, лікарні, пологові будинки, а домашні речі (які не вкрали сусіди чи НКВД) від давалися дитячим будинкам і дитсадкам[1557].

Депортовані зазнавали таких самих, як і їх відправлені до таборів земляки, страждань — коли не більших. У таборах принаймні були пайки і спальні місця. Засланці часто не мали ні того, ні іншого. Влада часто відправляла їх у глухі ліси чи маленькі села — у Північній Росії, Казахстані, Середній Азії, — і залишала там самим добувати собі харчі, іноді без жодних засобів для цього. Під час першої хвилі депортацій охоронці багатьом забороняли брати будь-що з собою — жодного кухонного начиння, одягу, інструментів. Тільки у листопаді 1940 року адміністративний орган воєнізованої охорони на своєму засіданні переглянув це рішення: навіть радянська влада зрозуміла, що депортування людей без речей призводить до високих показників смертності; солдатам, які здійснювали депортації, була дана вказівка казати депортованим брати з собою, як уже зазначалося вище, теплого одягу на три роки[1558].

Навіть за такої умови багато депортованих не були ні психологічно, ні фізично підготовленими до життя в лісах чи в колгоспах. Чужим і страшним здавався сам ландшафт. Одна жінка записала у своєму щоденнику враження від того, що вона побачила з вікна поїзда: «Ми їдемо через безкінечний простір; просто величезна рівнина, на якій тільки іноді трапляються людські поселення. Незмінно бачимо убогі глиняні хати з солом’яними дахами і маленькими віконцями, брудні й похилені, без парканів і дерев…»[1559]

Після прибуття становище зазвичай погіршувалося. Багато засланців були юристами, лікарями, крамарями і торговцями, вони звикли жити у великих і малих містах у порівняно комфортних умовах. На новому місці умови були зовсім іншими. В одному архівному документі, датованому груднем 1941 року, засланці з «нових» західних територій, що живуть у переповнених бараках, описуються так: «Будівлі брудні, що відбивається у високих показниках захворюваності і смертності, особливо дитячої… більшість поселенців не мають теплого одягу і не звикли до холодної зими»[1560].

У наступні місяці й роки страждання тільки посилювалися, про що свідчить одна незвичайна збірка документів. Після війни тодішній польський уряд у вигнанні зібрав ряд дитячих «мемуарів» про депортацію. Вони краще за будь-яку розповідь дорослих відображають і культурний шок, і фізичні тяготи, які довелося переживати депортованим. Хлопчик-поляк, якому в момент його «арешту» було 13 років, згадував про кілька місяців заслання так:

«Їсти було нічого. Люди їли кропиву і від того пухли та йшли на той світ. Нас примусили ходити до російської школи, бо тим, хто не ходив до школи, не давали хліба. Нас навчали не молитися Богу, бо Бога немає, а коли уроки закінчилися, а ми всі встали і почали молитися, то комендант поселення замкнув мене в тюрмі»[1561].

Інші дитячі спогади відображають психологічну травму їхніх батьків. «Мама хотіла вбити себе і нас, щоб ми не жили в таких муках, але коли я сказав, що хочу побачити тата і що хочу повернутися до Польщі, вона стала веселіша», — писав інший хлопчик, якому в момент арешту було вісім років[1562]. Але не в усіх матерів настрій підіймався. Ще одна дитина, якій у момент депортації було 14 років, описує спробу матері накласти на себе руки:

«Мама зайшла у барак, взяла мотузку, трохи хліба і пішла до лісу. Я пішов за нею, але вона вдарила мене мотузкою і пішла геть. Через кілька годин маму знайшли на ялині, навколо шиї у неї була обмотана мотузка. Під деревом стояли якісь дівчата, мама думала, що то мої сестри, і хотіла їм щось сказати, але ті дівчата підняли шум і покликали начальника, який на поясі носив сокиру. І він зрубав ту ялину… Мама, вже не в собі, схопила сокиру і вдарила начальника в спину, а він упав на землю…

Наступного дня маму забрали в тюрму за 300 кілометрів від мене. Я розумів, що треба ходити на роботу і рубати ліс. Я мав коня, який падав разом зі мною. Я рубав ліс місяць, а потім захворів і не міг працювати. Начальник сказав роздавальнику, щоб не давав нам хліба, але той мав розуміння до дітей і давав нам хліб потайки… скоро мама повернулася з тюрми з обмороженими ногами і зморшками на обличчі…»[1563]

Та й виживали не всі матері, про що розповідає ще одна дитина:

«Ми прийшли в селище, і на другий день нас потягли на роботу з ранку до ночі. Коли через 15 днів прийшов день зарплати, то найбільше це було 10 рублів, їх не вистачало навіть на два дні на хліб. Люди вмирали з голоду. Їли мертвих коней. Ось так моя мама працювала і застудилася, тому що не мала теплого одягу, у неї було запалення легенів — 5 місяців, вона захворіла 3 грудня. А 3 квітня вона пішла до лікарні. У лікарні її не лікували зовсім, якби вона не пішла до лікарні, то, може, ще була б жива, вона прийшла до бараку у селищі і там померла, їсти не було чого, і вона померла з голоду 30 квітня 1941 року. Моя мама вмирала, а ми з сестрою були вдома. Тата не було, він був на роботі, мама померла, коли тато прийшов з роботи, тоді мама померла, то моя мама померла від голоду. А тоді настала амністія, і ми поїхали з того пекла»[1564].

Бруно Беттлгайм, коментуючи цю збірку, незвичайну з точки зору кількості історій та їх змісту, намагається характеризувати їхній особливий розпач:

«Оскільки писалися вони невдовзі після того, як діти опинилися на свободі і в безпеці, то, здається, діти природно мали б говорити про сподівання на повернення свободи, якщо таке сподівання було. Відсутність таких висловлювань вказує на те, що надії вони не мали. Цих дітей позбавили свободи, сильних і нормальних почуттів, примусили придушити в ім’я того, щоб просто пережити ще один день. Дитина,