Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Не менш жорстокою була доля ще однієї групи засланців, які під час війни пішли тим самим шляхом, що й поляки і прибалти. То були представники радянських народів, яких Сталін або ж від початку війни вважав потенційною п’ятою колоною, або ті, на кого він вказав як на пособників німців пізніше. «П’ятою колоною» були німці Поволжя, народ, чиїх предків запросили до Росії у часи Катерини II (ще одна російська правительниця, яка дуже переймалася заселенням величезних просторів своєї країни), та фіномовна меншина, що населяла радянську Карельську республіку. Попри те що не всі поволзькі німці навіть уміли розмовляти німецькою, а карельські фіни — фінською, вони жили окремо і мали відмінні від сусідів-росіян звичаї. В умовах війни з Фінляндією і Німеччиною цього виявилося достатньо для того, щоб на них впали підозри. Після заплутаних навіть за радянськими стандартами міркувань усіх поволзьких німців було у вересні 1941 року засуджено як «прихованих ворогів»:

«За інформацією, яка заслуговує на довіру, отриманою військовою владою, серед німецького населення, що мешкає у районі Поволжя, є тисячі і десятки тисяч диверсантів і шпигунів, готових по сигналу з Німеччини до вчинення саботажу в області, населеній поволзькими німцями… [Разом з тим,] жоден німець поволзького району не повідомив радянському керівництву про наявність такої великої кількості диверсантів і шпигунів серед поволзьких німців; отже, німецьке населення Поволжя у своєму середовищі переховує ворогів радянського народу і Радянської влади»[1566].

Радянське керівництво мало «інформацію, яка заслуговує на довіру», про тисячі шпигунів, але про жодного шпигуна не повідомлялося. Отже, у переховуванні ворога винні всі.

До «пособників» було зараховано і кілька малих кавказьких народів — карачаївців, балкарців, чеченців та інгушів — а також кримських татар і калмиків та деякі інші національні меншини: турків-месхетинців, курдів і вірмен-амшенців та навіть ще менші групи греків, болгар і вірменів[1567]. З цих народів тільки депортації чеченців і татар за життя Сталіна відкрито визнавалися. Про їх примусове переселення, яке насправді відбувалося 1944 року, в газеті «Известия» повідомлялося як про подію червня 1946 року:

«Під час Великої Вітчизняної війни, коли народи СРСР героїчно захищали честь і незалежність Батьківщини у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, багато чеченців і кримських татар, підбурюваних німецькими агентами, добровільно приєдналися до організованих німцями загонів… У зв’язку з цим чеченців і кримських татар було переселено в інші райони СРСР»[1568].

Насправді доказів масового пособництва чеченців і кримських татар не існує, хоча німці активно вербували чеченців і татар, тоді як серед росіян така робота не велася. Німецькі війська були зупинені на західній околиці столиці Чечні Грозного, і лінію фронту перейшло не більше кількох сотень чеченців[1569]. В одному з тогочасних документів НКВД йдеться про наявність у республіці 335 «бандитів»[1570]. Аналогічно, хоча німці й окупували Крим, залучали кримських татар до служби окупаційному режимові і забирали татар до своїх збройних сил — так само, як забирали французів і голландців, — немає доказів того, що татари співробітничали з окупантами у більшій чи меншій мірі, ніж представники інших народів окупованої частини СРСР (чи Європи), або що татари брали участь у винищенні кримських євреїв. Один історик відзначає, що насправді проти німців у радянській армії воювало більше кримських татар, ніж проти радянської армії у німецькій[1571].

Справжньою метою Сталіна, принаймні у депортації кавказців і татар, ймовірно, була не помста за пособництво ворогу. Видається, що він скористався війною як слушною нагодою виправдати давно плановані етнічні чистки. Царі мріяли про звільнення Криму від татар з того часу, як Катерина II приєднала півострів до Російської імперії. Чеченці теж завдавали царям турбот, які стали ще більшими за радянської влади. У Чечні відбулося кілька антиросійських і антирадянських повстань, у тому числі після революції, після колективізації 1929 року. Ще одне повстання відбулося перед самою війною, 1940 року. Судячи з усього, Сталін просто хотів позбутися цього неспокійного, глибоко антирадянського народу[1572].

Як і депортація з Польщі, переселення поволзьких німців, кавказьких народів та кримських татар мали дуже великі масштаби. На кінець війни було депортовано 1,2 мільйона радянських німців, 90 тисяч калмиків, 70 тисяч карачаївців, 390 тисяч чеченців, 90 тисяч інгушів, 40 тисяч балкар і 180 тисяч кримських татар, а також 9 тисяч фінів та представників інших народів[1573].

Незважаючи на такі кількості, депортації проводилися з дивовижною швидкістю, що перевищувала навіть темпи депортації з Польщі і країн Прибалтики. Можливо, це було зумовлено набуттям НКВД великого досвіду в цих справах: уже не було сумнівів щодо того, кому і що дозволяти брати з собою, кого слід арештовувати і якими мають бути формальні процедури. У травні 1944 року 31 тисяча співробітників НКВД, солдатів і таємних агентів за три дні здійснили депортації 200 тисяч татар з використанням 100 легкових («віллісів») і 250 вантажних автомобілів та 76 поїздів. Заздалегідь підготовленими спеціальними наказами регламентувалася кількість речей, які могла брати з собою кожна родина. При тому, що на збори давалося 15–20 хвилин, більшість не могла взяти і половини дозволеного. Значну більшість татар завантажили на поїзди і відправили в Узбекистан — чоловіків, жінок, дітей, старих. Від 6 до 8 тисяч людей померло по дорозі[1574].

Чеченська операція була ще жорстокішою. Багато очевидців згадують, що НКВД у депортації чеченців використовувало американські вантажні машини «Студебекер», недавно отримані в рамках програми «ленд-лізу» через кордон з Іраном. Є також багато розповідей про те, як чеченців з цих «Студебекерів» знімали і саджали в опечатані вагони, у яких їм не давали не тільки води, як «звичайним» в’язням, а й їжі. Тільки в цих вагонах померло до 78 тисяч чеченців[1575].

Після прибуття на призначені місця заслання — до Казахстану, Середньої Азії, півночі Росії — депортованих, яких не було арештовано і відправлено до таборів, розміщували у спеціальних поселеннях, так само як і поляків та прибалтів. Їм було сказано, що спроба втечі каратиметься двадцятьма роками таборів. Життя теж було схожим. Вони були дезорієнтовані, вирвані зі своїх племінних і сільських громад, багатьом не вдавалося прижитися на новому місці. Місцеве населення зазвичай їх зневажало; часто вони не мали роботи, швидко втрачали сили і хворіли. Можливо, ще потужнішого удару завдавав їм незвичайний для них клімат: «Коли ми приїхали до Казахстану, — згадував один депортований чеченець, — там була мерзла земля, ми думали, що всі помремо»