Читати книгу - "Вовк-тотем"

— Зможемо! — в один голос відповіли мисливці.

— Гаразд! — погодився, напружено вдихнувши повітря, Бао Шуньґуй, який і сам був стомлений. — Відпочиньмо трохи та будемо повертатись.

Ян Ке просто завмер перед купою каміння. Його душу ніби струсонуло й розбило раптовим зсувом величезної брили, він був надзвичайно схвильований і ледь не присів на одній нозі перед купою каміння, виконуючи монгольський ритуал ушанування хоробрих воїнів, але все-таки випростався й залишився стояти. Зрештою, він підійшов до Бата й попросив у нього сигарету, втягнув декілька ковтків диму, потім підняв сигарету обома руками вище голови і тричі вклонився купі каміння, після чого дуже шанобливо устромив сигарету в щілину між камінням перед купою. Купа каміння дійсно нагадувала кам’яну могилу, над нею все ще піднімався до неба легкий димок, мов ніс із собою до блакитного Тенґера незламну душу старої вовчиці.

Мисливці підвелися, однак не встромляли між камінням свої сигарети слідом за Яном Ке, адже монгольські скотарі вважають прикурену людиною сигарету брудною річчю, яку не годиться підносити духу. Втім, вони й не образилися на «не зовсім чисті» дії Яна Ке. Мисливці затушили свої сигарети, виструнчилися й мовчали, дивлячись угору на Тенґера; їхні чисті погляди досягли туди набагато швидше, ніж дим від сигарети, і також могли супроводити душу старої вовчиці до небесної держави. Навіть Бао Шуньґуй не наважувався більше затягуватись, тож просто тримав сигарету в руці, аж поки вона не обпекла йому пальці.

Бат сказав до нього:

— Бачиш? Раніше воїни Чингісхана всі були, як ці два вовки, — навіть умерти воліли так, щоб налякати ворога. Ти ж теж нащадок монголів, твоє коріння — в степу, тож ти теж повинен поважати монгольський дух…

Ян Ке із сумом у душі сказав:

— Померти — це теж величезна військова звитяга. Скількох же монгольських воїнів вовк-тотем навчив палко йти на смерть? Хоча давніх китайців було майже в декілька сотень разів більше, ніж давніх монголів, однак як серед імператорів, так і серед простого народу в них було поширене переконання в тому, що погане життя все ж краще від гарної смерті. Це — досвід і філософія самозбереження, яких селяни-китайці дотримують і до сьогоднішнього дня. Настанова на те, що погане життя краще гарної смерті стала національним духом, а цей дух наплодив зрадників і дезертирів, через що кочовики зневажали ханьців і боялися їх. Після того, як китайці були остаточно розбиті наприкінці правління Танів, вони поступово приймали ярмо, і куди тільки подівся той агресивний дух імператорів-завойовників з династій Цін, Хань і початку Тан? Чи не тому він зник, що під кінець правління Танів китайці остаточно винищили вовчі зграї на серединній рівнині? А оскільки були винищені ці люті й жорстокі вчителі, національні дух і характер китайців занепали.

Тепер Ян Ке знову мав питання, щоб обговорювати їх із Ченем цілу ніч.

Коли мисливці під’їжджали до свого намету, Бао Шуньґуй сказав до Бата:

— Ідіть спочатку нагрійте казан води, а я піду підстрелю лебедя. Увечері запрошую всіх на бенкет.

— Начальнику Бао, я вас дуже прошу, — ледь не заволав від хвилювання Ян Ке, — не можна вбивати лебедів!

— Я повинен убити хоча б одного, щоб дати вихід суцільному розчаруванню за ці дні, — відповів Бао, навіть не повертаючи до нього голови.

Ян Ке поїхав навздогін за ним, все ще думаючи переконати й утримати його, однак кінь у Бао Шуньґуя був швидким, тож він першим домчав до берега озера. Птаство на озері — дикі гуси й качки — продовжували спокійно кружляти над водою, і не думаючи берегтися вершників з рушницями. З очерету вилетіли сім-вісім великих лебедів, ніби ескадрилья літаків, які щойно відірвалися від злітної смуги на аеродромі й пішли в небо. Розмахуючи своїми величезними крилами, мов опахалами, вони полетіли назустріч людям, кидаючи величезні тіні прямісінько на голову Бао Шуньґуя. Ян Ке ще не встиг наздогнати Бао Шуньґуя, як почулися один за одним три постріли: «Бах! Бах! Бах!», і великий білий птах упав просто перед конем Яна Ке. Кінь, злякавшись, схарапудився і викинув Яна Ке з сідла просто на мокру траву на березі озера.

Білий лебідь борсався в траві, стікаючи кров’ю. Ян Ке раніше багато разів бачив вкрай сумну сцену смерті лебедя в балеті, однак птах, який був тепер у нього перед очима, не мав тієї вишуканості, він був схожий на звичайного домашнього гусака, якому відтяли голову, але він з останніх сил ще витягує лапи й б’є крилами, намагаючись спертися на них і підвестися. Здатність прагнути до життя змушувала його боротися навіть в останні миті. Кров текла по білосніжних грудях лебедя з рани на боці. Ян Ке кинувся до нього й спробував узяти його на руки, але в нього не вийшло, тож він тільки зачудовано дивився, як маленька цівка крові стікає на траву й по краплі зникає…

Однак, нарешті, Яну все ж удалося охопити руками птаха. Його ніжна шкіра на животі ще тримала тепло, однак чарівна довга шия вже не могла скрутитися ні в який знак питання й безсило звисала з руки Яна, мов біла змія, з якої витягли хребет, а забарвлений кров’ю білий пух розлетівся берегом лебединого озера, на яке вперше ступила нога людини. Ян Ке обережно підняв голову лебедя; у його збільшених зіницях відбивалося півколо чорно-синього неба, ніби це були сердиті очі Тенґера. Очі Яна відразу ж наповнилися слізьми: як цей великий лебідь, такий рідкісно-чистий, здатний підніматися вгору на тисячі лі й відкривати людині безмежжя чарівних мрій, раптом міг бути вбитий людиною, мов якась домашня курка?!

Яну Ке важко було стримати гіркоту й обурення, що заповнили його душу. У ту мить йому справді хотілося стрибнути в озеро, поплисти до заростей