Читати книгу - "Вовк-тотем"

очерету й подати лебедям попереджувальний сигнал. Коли зникло останнє пасмо заграви, Бао Шуньґуй самотньо сидів біля казана з лебединим м’ясом, ніхто з ним не розмовляв. Мисливці вечеряли залишками смаженої свинини, а руки Яна Ке, які тримали ніж для обрізання м’яса, тремтіли.

У небі над лебединим озером цілу ніч жалібно трубили («ґанґан, ґанґан») лебедині зграї.

Уночі Ян Ке прокинувся від завивань мисливських собак, які наслідували голоси вовків. Коли собачі голоси стихали, він міг почути, як з далеких гір на сході доносилось тужливе й переривчасте вовче виття, мов звір захлинався слізьми. Це виття пронизувало серце Яна страшним холодом — він думав про те, що той старий вовк не загинув, стрибнувши в прірву, а вибрався з неї за півночі та вийшов на гору, тягнучи за собою своє повністю зранене тіло. Тепер він, напевне, стоїть перед кам’яною могилою своєї старої дружини й тужить за нею, виражаючи у витті біль свого серця, своєї душі й небажання жити далі. У нього навіть немає сил розсунути каміння й востаннє поглянути на рештки своєї вірної супутниці. Лебедине й вовче тужіння за своїми супутниками, що загинули, утворювало резонанс і складалося в «Степову трагедію», яка була реалістичнішою й «трагічнішою» за «Трагедію» Чайковського.

Ян Ке проплакав аж до ранку.

Через декілька днів Саацерен повернувся з Комітету пасовища й розказав, що Бао Шуньґуй набрав півкузова вантажівки коріння диких півоній і поїхав до міста.

20

Вершники хана — мого батька — були сміливими, як вовки, а їхні вороги — полохливі, мов вівці.

«Напис на стелі Култегіна», цит. за: Рене Ґруссе. «Імперія степів»

У степу був початок літа. Сонячне проміння освітлювало схожі на острови хмари, що пливли в небі над улоговиною, і вони ставали такими яскравими, що людина змушена була примружувати очі. У повітрі стояв запах дикого часнику й дикої цибулі, що їх саме жували ягнята в отарах. Запах був міцний і пекучий. Люди вимушені були зрідка примружувати очі, щоб зволожити їх. Чень Чжень же, щосили розплющивши очі, розглядав нове пасовище й нове місце табору — він дуже боявся, що вовчиця приведе з собою зграю й спробує забрати своє вовченя та влаштувати розправу над вівцями.

Більше тридцяти юрт другої бригади розташувалися на положистому схилі в передгір’ї, на північному заході улоговини. Дві юрти утворювали хото, хото ж відстояли один від одного менше, ніж на лі, виробничі бригади також були поряд. Таке розташування в таборі означало стиснення його в декілька десятків разів порівняно з попередньою практикою розподілу бригад окремими таборами з відстанню між ними в десятки лі. Вочевидь, Біліґ і Улзій віддали наказ так щільно ставити юрти, щоб убезпечити табір від поперемінних або й спільних атак місцевих і колишніх вовчих зграй. Чень Чжень відчував, що орхонським вовкам не вдасться прорвати такої щільної лінії фронту з людьми й собаками, як би їм того не хотілось. На яку б частину табору не напали вовки, вони відразу ж будуть оточені зграєю лютих собак. Чень Чжень трохи заспокоївся й примружив очі, щоб помилуватися новим пасовищем.

Корови, вівці й коні всієї бригади вже прибули сюди, і незайманий степ за один день перетворився на природне пасовище. Звідусіль долітали звуки пісень, іржання, мекання й мукання, а широчезна улоговина сповнилась радісною атмосферою, що її разом утворювали людський дух і дух свійських тварин.

Вівці Ченя і Яна дуже стомились після довгої дороги, тому розбрелись по схилах позаду юрт попастися. Чень Чжень сказав до Яна, сумно зітхаючи:

— Це літнє пасовище ні в яке порівняння не йде з минулорічним! Я навіть трохи пишаюся, що брав участь у його освоєнні, й відчуваю задоволення більше, ніж розчарування. Іноді мені здається, що це я мандрую вві сні й привів своїх овець пастися в Едем.

— У мене теж є таке відчуття, — сказав Ян Ке. — Це справді якийсь потойбічний степ, лебединий степ. І якби тут не було Бао Шуньґуя, молодих інтелігентів та інших немісцевих, було б дуже добре. Орхонські кочовики точно могли б мирно ужитися з тими білими лебедями. Як це романтично — пасти овець під блакитним небом, у якому літають лебеді! Навіть в Едемі, можливо, їх не було! Через декілька років можна буде одружитись із монгольською дівчиною, яка наважується ловити за хвіст живого вовка, й народити монголо-ханьських дітей, які наважуватимуться залазити у вовчі печери, — оце повноцінне життя!

Глибоко вдихнувши запах трави Ян Ке продовжив:

— Якщо танські принци хотіли стати степовиками-тюрками, то що вже казати про мене? Степ — це місце, де люблять собак і потребують собак, не те, що в Пекіні — скрізь повивішували гасла «Розтрощимо собачі голови!». Якщо я, «виплодок реакційного наукового авторитету», зможу пустити коріння в степу й завести тут родину — це буде найкращий варіант для мене.

— «Якби не було молодих інтелігентів, було б дуже добре», — повторив слова Яна Чень Чжень. — А ти сам не молодий інтелігент?

— З тих пір, як я почав усім серцем і щирою душею шанувати вовка-тотема, я став монголом. Степовики-монголи дійсно ставляться до степу, як до Великого життя, важливішого за їхнє власне. Поживши серед скотарів, я почав відчувати відразу до селян. Не дивно, що кочовики воювали з хліборобами не одну тисячу років. Якби я жив у давнину, я б сам попросивсь у відрядження, як Ван Чжаоцзюнь,