Читати книгу - "Вовк-тотем"

Мисливці підійшли до входу в кам'яну печеру. Це була природна печера, що утворилась завдяки обвалам та вивітрюванню. Вона слугувала тимчасовим прихистком різним степовим тваринам, і на камінні тут зібрався чималий шар орлиного посліду. Бао Шуньґуй, ретельно оглянувши печеру, почав чухати потилицю:

— А чорт забирай їхню бабцю! І рити тут не можна, бо одразу все обвалиться, і викурити її звідти — не викуриш, бо весь дим за протягом вийде. Бате, що б ти зробив?

Бат узяв аркан і тицьнув руків’ям усередину — звідти почулося, як падає каміння. Він похитав головою й сказав:

— Навіть не варто докладати зусиль, якщо ця купа каміння обвалиться, то тільки поранить людей і собак, і ми звідси не виберемося.

— Ця печера глибока? — запитав Бао Шуньґуй.

— Ні, вона не глибока, — відповів Бат.

— Давайте все ж спробуємо викурити вовчицю. Підіть накопайте дерну, а потім, коли підпалимо, будемо ним закладати ті дірки, звідки піде дим. Я ще захопив із собою перцю, я не вірю, що вовки не бояться перцю! Швидше! Швидше! Всі беріться до роботи! А ми з Яном Ке будемо стерегти вхід до печери. А то виходить, що я взяв із собою найкращих мисливців, три дні ловив із ними вовків, але жодного не впіймав. Усі ж нас засміють!

Мисливці розбрелися шукати хмиз і дерн, а Бао Шуньґуй і Ян Ке сіли сторожувати нору. Ян Ке сказав:

— Ця ж вовчиця і стара, й хвора, вже висохла, мов полінце, скільки їй того життя лишилося? До того ж, вовча шкура влітку не має пушку й на закупівельній станції її не беруть, тож чи не краще помилувати цю бідолаху?

— Сказати правду, ця людина ще гірше за вовка! Я привів військо, розпочав війну, але я, звісно, не був убезпечений від того, що у війську з’являться дезертири чи зрадники! А от вовки чомусь бажають краще вмерти, ніж скоритися! Сказати щиру правду, кожний орхонський вовк — гарний воїн, навіть поранені, старі й жінки в них змушують людину тремтіти від страху… А щодо літньої вовчої шкури, яка нібито нікому не потрібна, то ти помиляєшся. У моїй родині якраз тонка вовча шкура вважається скарбом, оскільки ковдри з вовчих шкур із довгим ворсом можуть так зігріти людину, поки вона спить, що аж кров носом піде, тому ніхто не наважується робити такі ковдри. Ти не повинен бути таким м’якосердним, на війні якщо не ти когось уб’єш, значить, тебе вб’ють, тож навіть розбитого ворога потрібно винищувати до останку.

Бат зі своїми людьми притягли на мотузках кілька в’язанок хмизу, а Саацерен і його люди принесли в полах своїх плащів декілька куп дерну з землею на корінні. Бао Шуньґуй поскладав і сухий, і мокрий хмиз перед отвором до нори й підпалив. Декілька мисливців присіли навпочіпки біля вогнища й почали, розмахуючи нижніми полами своїх плащів, спрямувати дим у нору. Густі клуби диму пішли в печеру, але невдовзі почали виходити з усіх чотирьох боків купи каміння. Мисливці поспішно закупорювали дерном дірки, звідки виходив дим, тож навколо нори все заворушилося й звідусіль почало доноситись кахикання, але місць, звідки виходив дим з нори, ставало дедалі менше. Бао Шуньґуй схопив жменю напівсухого перцю й кинув у вогонь — тепер у печеру пішов задушливий перцевий дим. Люди й собаки стали проти вітру, а оскільки вхід до нори був у нижній частині купи каміння, він справцював як піддувало. Перцевий дим повалив клубами і за мить заповнив усю нору. У купі каміння тепер було тільки два маленьких отвори, які мисливці залишили навмисне. Раптом з нори донісся різкий звук кашлю старої вовчиці. Усі люди відразу схвильовано схопились за аркани, а всі мисливські собаки вигнули спини, готуючись до кидка. Кашель у печері ставав дедалі голоснішим, ніби там була якась стара й хвора на бронхіт людина, яка намагалась викашляти свої легені. Однак вовчиця не показувалась. У Яна Ке від такого їдкого диму вже виступили сльози на очах, тож він не вірив, що вовки можуть мати таку страшну витривалість. Якби там була людина, вона, хоча б і помирати, вийшла назовні.

Раптом почувся гуркіт каміння, що падало, і купа просіла відразу на півметра, в ній знову утворилися шпарини між камінням, крізь які просочувався густий дим. Невдовзі з усіх закупорених раніше місць уже знову виходили струмки диму. При цьому вниз із гори покотилися декілька великих каменів, підминаючи все під себе й ледь не зачіпаючи мисливців, які все ще ганяли полами дим. Люди злякалися й вкрилися холодним потом, а Бао Шуньґуй прокричав:

— Усередині стався обвал! Швидше тікайте звідти!

Раптом кашель у печері обірвався і більше звідти не було чутно ані звуку. Перцевий дим тепер уже не заходив у печеру, а піднімався до неба. Бат сказав до Бао Шуньґуя:

— Вважай, що тобі не щастить — знову трапився вовк-самогубця. Ця вовчиця навмисне обвалила нору й поховала себе живою, щоб навіть шкури тобі не дісталося.

Бао Шуньґуй на це сердито вигукнув:

— Розбираємо каміння! Я все-таки хочу вирити цю вовчицю!

Стомлені за останні дні мисливці сиділи на каменях, і ніхто й не думав братися до роботи. Бат вийняв пачку гарних сигарет, роздав мисливцям і простягнув одну Бао Шуньґую, сказавши до нього:

— Усі знають, що ти вбиваєш вовків не заради шкури, а для того, щоб їх остаточно знищити. Тож чи не досить, що обидва ці вовки — мертві? Гадаю, якщо ми всі візьмемось розбирати зараз цю гору, ми не завершимо роботи й до завтрашнього ранку. Ми всі підтвердимо, що ти цього разу з мисливцями на вовків розігнав цілу зграю і двох убив — одного змусив стрибнути в прірву, іншого — задихнутися в норі. До того ж влітку вовча шкура нічого не коштує… — Бат