Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

– Ммм…, навіть так, тоді дякую, я напевно піду, – подякувавши дідусеві за допомогу, я встала з лавки.

– Удачі онучко, знайди скоріше своїх друзів, а я поки що тут посиджу, – помахав він мені вслід і доброзичливо посміхався. – Я зі своїми теж скоро зустрінуся, – додав він ледве чутно. Подякувавши йому, я пішла шукати той заклад, куди мене направили.

Коли я пішла вказаним маршрутом, то мабуть про щось задумалась і звернула не туди. Тому що я все йшла і жувала цукерки, поки боляче не вдарилася головою об сумнівну вивіску. І аж присіла, чи то від болю, чи то від несподіванки. 

– Прокляті гобліни! Що за справи?! – вирвалося в мене. – Хто здогадався повісити вивіску так низько? Що б його дідько схопив! – обурювалася я. – Шишка напевно залишиться, – потерла я своє чоло.

Піднявшись і озирнувшись, я помітила, що потрапила в якесь дуже мерзене місце. На вулиці вже потемніло і тут чомусь було мало освітлення, не було святкових ліхтарів і навіть аромату свята. Будинки були старі, брудні та обшарпані. Це було місце, де мешкали злодії, найманці та бандити, не кажучи вже про безпритульних та жебраків. Гаманця, завдяки моєму просторовому кільцю у мене й не було, тому боятися не було чого, щоправда звичайно шкода цукерок, що я розсипала, ну нічого, у мене ще залишилися.

– Ти дивись яке курчата до нас завітало, – раптом почула я неприємний голос.

– Нічого собі! Ти маєш рацію, схоже у нас сьогодні дійсно свято, – відповів йому хтось ще.

Обернувшись, щоб подивитися хто це, я помітила, що до мене наближаються два огидних мужлана. Один був великий, а інший трохи менший, але в будь-якому випадку обидва були більшими за мене. Коли вони наблизилися ще ближче, я зрозуміла, що слово «помитись» для них чуже. Запах був як зі стічної канави, і вигляд у них був відповідний, начебто вони звідти й вилізли. Брудне волосся, гнилі зуби, рани які гнояться місяцями і дивним чином ще не вбили своїх власників. Все це створювало такий букет ароматів, що хотілося перестати дихати. Суспільство мені випало не з найприємніших людей.

– Чого треба? – запитала я не найввічливішим своїм тоном.

– Ух яка нахабна попалася, – сказав той що менше.

– Так навіть веселіше буде, – додав другий.

– Якщо ви прийшли поговорити, то будьте ласкаві знайти іншого співрозмовника, я поспішаю, – сказала я, і в цей момент вони переглянулися і голосно розсміялися.

– Хто тобі сказав, що тебе відпустять?

– А хто вам сказав, що я питатиму дозволу, щоб піти! – відповіла я.

– Ти я подивлюся, достатньо самовпевнена! – сказав великий, і наблизився до мене ще ближче. Мені довелося відступити назад і я натрапила на стіну, що не було дуже розумно з мого боку. На хвилину він завмер, розглядаючи мене, а після знайшовши щось цікаве для нього, він покликав друга.

– Рудий, дивись! Так вона виявляється шавкою з Альянсу! – раптом закричав він, і в голосі його чулася агресивність, яка мені не дуже сподобалася.

– Що? – здивувався той, якого назвали рудим.

– «Цікаво, невже під шаром бруду ховаються руді локони», – стало мені цікаво. – «А раптом, цей громила переді мною – блондин і всі його називають – сніжинкою», – уявила я, і мимоволі посміхнулася до своєї думки, що викликало ще більший гнів у моїх недоброзичливців.

– Ти глузуєш з нас?! – закричав він.

– «Яка проникливість», – подумала я, а він стукнув з усього розмаху кулаком об стіну біля моєї голови що я аж сіпнулась. – «А як він до речі дізнався, що я працюю на Альянс?», – раптом задумалася я, адже ніяких розпізнавальних знаків на мені зараз не було. Свою уніформу я втратила ще в горах, а на тому одязі, що мені видали у замку, не було герба Альянсу магії.

Раптом я відчула, що кудись падаю, і це виявилося не ілюзією. Будучи впевненою, що я легко з ними впораюся у разі чого, я врешті-решт схибила і ця «стінка» до якої я притулилась, виявилася дверима в бар, яку ця «Сніжинка» вибила одним ударом. В результаті я звалилася на підлогу разом із дверима.

– Якого біса, Молоте! – почула я ще чийсь голос, коли вже лежала на підлозі. – До всіх твоїх боргів тепер додаються ще й двері! Тобі вже давним-давно повинні були горлянку перерізати через твої витівки! – сказав хтось.

– Сем, будуть в тебе і двері та ще багато чого! Ти краще подивися, кого до нас занесло! – вказав він на мене, що все ще мирно лежала на дверях, так само як і впала. Причому вказав він у дуже неприємний спосіб. Ця громила штовхнула мене ногою з усієї сили, що в мене аж подих перекрило.

– Ну навіщо ж так із дамою! – сказав Сем, а потім запитав. – І хто ж це?

– Сторожова Альянсу, – заявив він, поки я, переводячи подих, намагалася піднятись. – Я її відразу впізнав, вона була присутня коли її товариші вбили мого брата під час пограбування, – повідомив він.

– Яка я тобі сторожова!! – вигукнула я. – Ти, брудний, вульгарний покидьок! – розлютилася я не на жарт. – Як можна було з такою силою вдарити беззахисну дівчину, яка в рази менша за тебе та ще й лежала на підлозі! – обурювалась я готуючись уже впоратися з ними. При цьому намагаючись згадати про саме пограбування яке вони згадали. Адже єдине пограбування, на якому я була присутня, було ще коли я була новачком у третьому загоні. Але я тоді лише як спостерігач була, а не брала участь у затриманні.