Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Пречудово це пам’ятаю, — сказав граф Монте-Крісто. — Цей шановний чоловік, якщо не помиляюся, був навіть вашим компаньйоном.

— Так отож! Та років за сім до того він передав свій заклад одному колишньому кравцеві з Марселя, який, розорившись на своєму ремеслі, вирішив спробувати щастя в іншому. Звісно, ті зв’язки, які були в нас із першим власником, продовжувалися і з наступним, й у того чоловіка я і хотів знайти притулок.

— А як його звали? — поспитався граф Монте-Крісто, який, напевне, знову зацікавився розповіддю Бертуччо.

— Ґаспар Кадрус, він був одружений із жінкою з села Карконта, і всі ми її тільки тим іменем і прозивали. Ця бліда молодиця потерпала від болотяної лихоманки і поволі вмирала від виснаження. Сам він був здоровезний чолов’яга, мав років сорок п’ять, і в скрутні для нас хвилини вже не раз виявлялося, що він чоловік дуже кмітливий і хоробрий.

— І коли, ви кажете, це відбувалося? — запитав граф Монте-Крісто.

— У 1829 році, мосьпане.

— У якому місяці?

— У червні.

— На початку чи наприкінці?

— Це було увечері третього червня.

— Ага, — сказав граф Монте-Крісто, — 3 червня 1829 року... Продовжуйте.

— Так ось, у того Кадруса я і збирався попросити притулку, та оскільки, навіть за спокійної пори, ми ніколи не заходили до нього дверми, що виходили на шлях, то я вирішив не зраджувати тому правилу, тож переплигнув через паркан, проповз попід низенькими оливами і дикими фігами й, остерігаючись, що в Кадрусовій корчмі може перебувати якийсь подорожанин, дістався до комори, де я вже не раз ночував не гірше, ніж у найкращому ліжку.

Та комора відокремлювалася від кімнати на долішньому поверсі тільки дощатою стіною, де для нас навмисне лишили шпарини, щоб ми могли вилучити сприятливу хвилину і дати на здогад, що ми перебуваємо поруч. Я розраховував, на той випадок, як у Кадруса нікого не буде, сповістити його про моє прибуття, закінчити в нього вечерю, яку урвала поява митних урядників, і, користуючись близькою грозою, повернутися на берег Рони і дізнатися, що сталося з баркою і з тими, хто в ній був. Отож, я тихенько промкнувся у комору; це було дуже до речі, бо тієї ж таки миті до хати повернувся Кадрус і привів із собою незнайомця.

Я зачаївся і почав чекати, не тому, що хотів підслухати таємниці корчмаря, а просто тому, що не міг учинити інакше; до того ж, так бувало вже разів із десять.

Чоловік, що прийшов ото з Кадрусом, звісно ж, не належав до мешканців Південної Франції; то був один із тих гендлярів, що приїздять на ярмарок до Бокера, щоб торгувати коштовностями, і за місяць, поки триває той ярмарок, що притягує гендлярів і покупців з усіх країв Європи, укладають часом угоди на сто чи навіть і на сто п’ятдесят тисяч франків.

Кадрус увійшов перший швидкою ходою. Потім побачив, що долішня кімната порожня, як завжди, і її вартує тільки пес, він погукав жінку.

«Гей, Карконто, — гукнув він, — священик не обманув нас: самоцвіт справжній».

Пролунав радісний вигук, і сходинки зарипіли під кволими від недуги і млявості кроками.

«Що ти кажеш?» — поспитала Карконта.

«Кажу, що самоцвіт справжній, і ось цей пан, один із найперших паризьких золотарів, ладен дати нам за нього п’ятдесят тисяч франків. Та він тільки хоче остаточно упевнитися в тім, що камінь справді наш, то ти розкажи йому, як розповів і я, яким дивовижним способом він потрапив нам до рук. А поки що, добродію, посидьте, прошу вас: надворі так душно, то я принесу чогось, щоб освіжитися трохи».

Золотар уважно розглядав обставу корчми й разючу вбогість людей, котрі пропонували йому самоцвіт, що був гідний князівської скарбниці.

«Розповідайте, паніматко», — сказав він, бажаючи, напевне, скористатися відсутністю чоловіка, щоб той не міг якось уплинути на жінку і щоб подивитися, наскільки обидві розповіді збігаються.

«О Господе, — заторохтіла жінка, — це Бог нас благословив, ми нічого такого й не сподівалися. Уявіть собі, любий пане, мій чоловік дружив у 1814 чи 1815 році з одним моряком, якого звали Едмон Дантес; той сердешний хлопчина, якого Кадрус геть забув, пам’ятав про нього, і, вмираючи, лишив йому той самоцвіт, що його ви ото бачили».

«А в який же спосіб опинився в нього той самоцвіт? — запитав золотар. — Чи він був у Дантеса, як той потрапив до в’язниці?»

«Ні, добродію, — відказала жінка, — та у в’язниці він познайомився з дуже заможним англійцем, той занедужав, і Дантес доглядав його, як рідного брата, за те англієць, виходячи на волю, лишив йому оцей самоцвіт. Сердезі Дантесові не поталанило, він так у тій в’язниці й помер, а самоцвіт заповів перед смертю нам і доручив шановному абатові, який був у нас сьогодні вранці, передати його нам».

«Вона каже те саме, — прошепотів золотар. — Зрештою, може, воно так і було, хоч на перший погляд здається неправдоподібним. У цьому разі, — сказав він уголос, — річ тільки в ціні, про яку ми ще не домовилися».

«Як це не домовилися! — вигукнув Кадрус, який допіру ввійшов. — Я певен був, що ви згодні на мою ціну».

«Тобто, — відказав золотар, — я запропонував вам за нього сорок тисяч».

«Сорок тисяч! — обурилася Карконта. — Та вже ж, звісно, ми за такі гроші його не віддамо. Абат сказав нам, що він коштує п’ятдесят тисяч, не кажучи вже про оправу».

«А як звали того абата?»

«Панотець Бузоні».

«То він чужинець?»

«Він італієць, здається, з околиць Мантуї».

«Покажіть мені самоцвіт, — сказав золотар, — я хочу ще раз на нього глянути: часом з першого погляду помиляєшся в камінцях».

Кадрус дістав із кишені маленьке пудельце з шагреневої шкіри, відкрив його і передав золотареві. Угледівши самоцвіт, який був завбільшки з лісовий горішок, Карконтині очі аж заяріли від захланності.

— А що ви думали про все те, пане підслухачу? — запитав граф Монте-Крісто. — Ви повірили тій казці?

— Авжеж, мосьпане, я ж бо вважав Кадруса непоганим чоловіком і гадав, що він нездатний вчинити злочин чи вкрасти.

— Це свідчить радше про ваше шляхетне серце, ніж про обізнаність із життям, пане Бертуччо. А ви знали цього Едмона Дантеса, що про нього йшлося?

— Ні, мосьпане, я ніколи нічого про нього не чув ні передніш, ні потім; тільки ще один раз від самого абата Бузоні, коли він приходив до мене у німську в’язницю.

— Гаразд, продовжуйте.

— Золотар узяв у Кадруса перстень і дістав із кишені маленькі сталеві обценьки й крихітні мідні терези; потім поодгинав золоті гачки, що тримали камінь, добув самоцвіт з оправи й обережно поклав його на стіл.

«Я дам сорок п’ять тисяч франків, —— сказав він, — і ні шеляга більш; самоцвіт стільки й вартий, та й суму цю я взяв із собою, більше грошей нема».

«Дарма, — сказав Кадрус, — я піду з вами в Бокер, і ви віддасте мені ще п’ять тисяч».

«Ні, — відказав золотар, повертаючи Кадрусові оправу і самоцвіт, — ні, це скрайня