Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Тоді я кинулася до виходу, остаточно налякавши Хану, яка прокинулася від мого скрику. 

При моїй появі чоловіки, які розмовляли біля багаття, підхопилися, але я промчала повз них, лише краєм ока зазначивши, що їхні обличчя більше не були приховані масками. Без зайвих пояснень я помчала за намет, туди, де, за моїм уявленням, повзав на волі синочок. Мені здається, що я бігла швидше за вітер, але малий виявився напрочуд спритним - він тільки нещодавно навчився повзати, але зате як геніально це робив! Його п' яточки швидко миготіли в траві, і якби не струмок, що опинився на його шляху, він обов'язково наздогнав би строкатого метелика. Він гулькав від захвату, а в мене в цей самий час усе всередині завмирало від страху - я розуміла, що не встигну перехопити його до того, як він звалиться у воду.

Так воно і вийшло. Я була за два метри від берега, коли Алім на мить зник з поля зору, і наступної секунди пролунало тихе "бульк".

Я не впевнена, що все пам'ятаю чітко, але здається, я закричала перед тим, як відштовхнутися ногами і злетіти в повітря... Хоча ні, я тільки-но відірвалася від землі, як чиїсь міцні руки схопили мене й одразу ж передали в інші, не менш міцні.  Я брикалася і дряпалася, била в повітрі ногами, і стихла тільки тоді, коли побачила сина в руках у чоловіка, що промок наскрізь. Який, до речі, вже встиг сховати обличчя за шматком темної тканини.

Струмок виявився досить глибоким. Навіть, скоріше, це була невелика річка - чоловік стояв до пояса у воді, тримаючи на витягнутих руках хлопчиська і зовсім не звертаючи уваги на досить сильну течію. Вони завмерли обличчям до обличчя - дорослий, суворий чоловік і малюк, який не зводив із нього погляду.

Щось було в цій сцені настільки тривожне, хвилююче, що я перестала брикатися і повисла в руках того, хто утримував мене. А незабаром він і зовсім поставив мене на ноги, і навіть не пішов за мною, коли я повільно рушила в бік річечки. Майже біля самого берега я озирнулася - зараз загін самандарців був набагато численнішим, ніж я пам'ятала, і до того ж усі вони зараз стовпилися позаду мене.  Навіть цікаво, що саме їх привабило? Моя ураганна пробіжка? Спілкування їхнього одноплемінника з дитиною? Судячи з їхньої пильної уваги - саме останнє припущення було правильним. І що їх усіх так здивувало? Ну не їдять же вони немовлят?!

Але про всяк випадок вирішила забрати Аліма в чоловіка. А до речі... Чому це його обличчя сховане за маскою, в той час, як усі інші навіть хустки з голів познімали? А дехто навіть сорочки десь загубив.

Але щойно моя нога торкнулася води, як чоловік, який утримував Аліма, тихо скомандував:

- Повернися на берег...

Але ж це було сказано мені! Таким обурливо владним тоном, що я ледь повітрям не поперхнулася. І навіть ногу повернула на берег. Але наступної секунди я вже на всіх парах мчала до них, не звертаючи уваги на сильну течію, яка ледве не збивала з ніг - почувши владний окрик чоловіка, мій син знову вирішив перетворитися на тваринку. І тепер мій крихітний захисник буквально повис на руці самандарця, впившись крихітними зубками в його долоню. Я дуже добре пам'ятала реакцію Демісона на оборот мого малюка, і тепер була готова сама впитися в цього чужинця, якщо він насмілиться образити мого малюка.

За темною пов'язкою, що приховує обличчя, навіть виразу очей не було видно. Але очевидно, що такого нападу нетямущого малюка він не очікував - долоню з Алімом, що висів на ній, відставив трохи вбік, другою обережно притримував його під попу. Це я вже потім уже зрозуміла - що обережно.  А спочатку мені здалося, що він ось-ось струсить його прямо у воду. І голову трохи схилив набік, з очевидним здивуванням розглядаючи хлопчиська.

Нарешті впоравшись із течією, я дісталася до них і, простягнувши руки, підхопила Аліма. Але навіть відчувши мою присутність, син не хотів розтискати зуби.

- Алім, відпусти! Відпусти негайно!

І він таки відпустив чужу долоню. Лише після того, як чоловік наблизив до нього обличчя і ... загарчав.

Звісно, мій малюк злякався. Природно, заплакав. І само собою, я не могла дозволити так ображати мою дитину. Не зовсім розуміючи від страху, від гніву і бог знає від чого ще, я заліпила чоловікові ляпаса.

- Не смійте лякати мою дитину! Канібал!

І кинулася до берега. Тоді, як самандарцю вода доходила всього до пояса, я була у воді мало не по груди. Чи то течія раптом стала набагато сильнішою, чи то ноги мої переставали слухатися, але скільки я не намагалася, а берег наближався дуже повільно. А тут ще вітер доніс до мене слова тих, хто перемовлявся на березі:

- Сто золотих на те, що руку відріже...

Це мені-то?!

- Та ні, просто покарає. Ось сьогодні ж уночі й покарає... Ставлю сто десять золотих.

Ця обурлива суперечка додала мені сил, але аж ніяк не швидкості. Я посковзнулася на камінчику, стала падати. А тут ще Алім раптом вирішив, що це я так граюся з ним і перестав ревіти, натомість почав плюхатися рученятами по воді, просто засліплюючи мене бризками.

Тож я навіть не одразу зрозуміла, чому це раптом втратила опору під ногами.

- Дозвольте канібалу доставити вас на берег, - пролунав насмішкуватий голос, і нас із сином одразу ж підхопили і стрімко понесли до берега.

Ну, зрозуміло, чому я була приголомшена - моя дитина ледве не потонула, її ледве не прибили, ми знову ледве не потонули і тепер нас безцеремонно тягнуть до берега... Припустімо, не тягнуть, а досить комфортно несуть.

А ось що мені не зрозуміло, так чому це натовп самандарців раптом зійшов з берега, немов хвиля? Що такого вони побачили, що миттю забули про захоплююче видовище і навіть обурливе парі? Хоча, ні... Про парі вони не забули - ще кілька чоловіків, крадькома озираючись, причому зовсім не на мене, а на "канібала", пхали величезному хлопцеві блискучі манети. Парі, судячи з усього, набирало обертів.

Невже вони так упевнені, що за, між іншим, цілком заслужений ляпас, мені мають відрізати руку? Яка дурість!  Вони ж не варвари. Вони... Самандарці - найзагадковіше плем'я, про засади і звичаї якого нічого не відомо.