Читати книгу - "Чинність і дія кримінального закону в часі"

в порядку, встановленому цим Законом”. Очевидно, що визначення предметів, які не можуть бути конфісковані, уточнює межі такого виду покарання як конфіскація майна, в силу чого Закон, який визначає перелік видів майна, яке не підлягає конфіскації, слід розглядати як кримінальний закон.

Ще в період від набуття чинності Закону “Про виконавче провадження” до втрати чинності КК України 1960 року судова практика йшла шляхом не визнання вказаного додатку до названого закону кримінальним законом, що визначає обмеження у застосування конфіскації майна. Суди продовжували визначати майно, яке не підлягає конфіскації, на підставі додатку до КК України 1960 року[124]. Проте, Л.А. Хруслова вже після набуття чинності КК України 2001 року висловила судження, що перелік майна, яке не підлягає конфіскації, передбачається законодавством про виконання вироку[125]. На мій погляд, останнє твердження не узгоджується з самим КК України 2001 року, у пункті 2 розділу І “Прикінцевих та перехідних положень” якого встановлено, що “з набранням чинності цим Кодексом втрачають чинність: Кримінальний кодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року … крім Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком (Додаток до цього Кодексу)”. Таке формулювання викликало неоднозначне розуміння статусу вказаного додатку. Так, наприклад, С.С. Яценко вважає, що “нині є чинним перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком (Додаток до КК України 1960 р.)”[126]. Натомість, Ю.В. Баулін[127] та В.К. Грищук[128] вважають, що вказаний перелік слід розглядати як додаток до КК України 2001 року. На мій погляд, думка Ю.В. Бауліна та В.К. Грищука є більш слушною з позицій як граматичного, так і телеологічного тлумачення пункту 2 розділу І “Прикінцевих та перехідних положень” КК України. Вираз “цей Кодекс” (“цього Кодексу”) у всіх випадках його вживання в КК України (наприклад: частина 1 статті 2, частини 2 і 3 статті 3, частина 1 статті 7 ті інші) означає саме Кримінальний кодекс України 2001 року, а не будь-який інший кодекс. Очевидно, що саме таке значення має цей вираз і в пункті 2 розділу І “Прикінцевих та перехідних положень”. Тому навряд чи доцільним є розглядати названий перелік як додаток до КК України 1960 року, оскільки це привело б до висновку про те, що на разі в Україні є чинними два Кодекси: КК України 2001 року (повністю) та КК України 1960 року (в частині його додатку – Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком). Навряд чи законодавець прагнув до такої мети, зберігаючи чинність вказаного переліку. Отже, перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком, нині є частиною КК України 2001 року. Тому Закон України “Про виконавче провадження” в цій частині не може бути визнаний кримінальним законом.

Таким чином, зміст чинного законодавства України свідчить, що положення статті 3 КК України про те, що названий Кодекс є єдиним кримінальним законом в Україні ще не повною мірою відповідають дійсності. Поряд з КК України чинними є ще декілька законів (принаймні, чотири), які мають або комплексний характер (як, наприклад, Закон України “Про застосування амністії в Україні”), або відносяться до інших галузей законодавства (КПК України, КВК України, Закон України “Про виконавче провадження” та інші), проте містять окремі приписи, які за своєю суттю є кримінально-правовими, оскільки визначають кримінальну відповідальність за вчинення злочинів. При цьому не можна виключати і того, що нові подібні закони не з’являться у майбутньому.

Звичайно, такий стан речей в законодавстві України не є свідченням його досконалості і має бути, по можливості усунений шляхом акумуляції всіх кримінально-правових приписів в КК України. Проте на разі з ним необхідно рахуватися. І в цьому плані видається за можливе підтримати запропонований В.М. Самсоновим підхід до визначення кола адміністративних законів. До них він відносив не лише “чисті” адміністративні нормативно-правові акти, тобто закони, які містять виключно адміністративно-правові приписи, а й закони, які містять такі приписи в основному, в переважній кількості, а також закони, які містять декілька чи всього один адміністративно-правовий припис. І всі ці закони в тій частині, в якій вони містять адміністративно-правові приписи, він розглядав як адміністративні закони[129].

Уявляється, що з використанням такого підходу немає потреби виключати з кола дослідження ті закони, які за своєю суттю не є кримінальними, однак містять один чи декілька кримінально-правових приписи. Тому такі закони, в тій частині, в якій вони містять ці приписи, також розглядаються мною як кримінальні закони. 

1.3. Кримінальний закон і кримінальне законодавство

В кримінально-правовій науці, а також в деяких нормативно-правових актах України часто вживається і термінологічно, і змістовно схоже з поняттям “кримінальний закон” поняття “кримінальне законодавство”. Так, зокрема, хоча у статтях 3, 4, 5, 6, 7, 8 КК України і говориться про “закон про кримінальну відповідальність”, проте в назві та частині 1 статті 3 КК України вживається поняття “законодавство про кримінальну відповідальність”. Точно так же про “діяння, передбачені кримінальним законодавством України” говориться у частинах 1 та 3 статті 67 Кодексу торговельного мореплавства України[130]; на можливості притягнення до кримінальної відповідальності лише “у випадках передбачених кримінальним законодавством України” наголошується у частині 4 статті 33 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”[131] тощо. Мабуть, у згаданих нормативно-правових актах різниця між поняттями “кримінальний закон” і “кримінальне законодавство” не проводиться, тобто вони вважаються