Читати книгу - "Чинність і дія кримінального закону в часі"

В правознавчій літературі склалося три підходи щодо розмежування понять “закон” і “законодавство”. Одні вчені не проводять сутнісної відмінності між ними. Зокрема, на їх тотожності у контексті актів вищих законодавчої влади наголошує П.Б. Євграфов, який вважає, що різниця між ними носить лише термінологічний характер і виражає більшою мірою їх кількісні параметри[132]. Точно так же вважають і С.С. Алексєєв, для якого “законодавство – це вся сукупність законів, чинних в країні”[133], та Ю.О. Бойко, для якого “тотожність і відповідність цих понять одне одному не викликає сумнівів”[134]. Інші, наприклад С.В. Полєніна, навпаки розглядають “законодавство” як більш широку категорію відносно категорії “закон” і розуміють під ним сукупність пов’язаних ієрархією та підпорядкованістю не лише законів, а й інших нормативних актів, які взаємодіють між собою і регулюють суспільні відносини[135]. Треті – намагаються поєднати два попередні підходи. Так, Ю.О. Тихомиров розглядає “законодавство” у двох аспектах: по-перше він виділяє законодавство як таке, розуміючи під ним сукупність виключно законів, і чинне законодавство, до якого відносить сукупність не лише законів, а й інших нормативно-правових актів[136]. При цьому він слушно наголошує на неприпустимості “розмивати” різницю між законами та підзаконними актами[137].

Раніше в юридичній літературі при встановленні співвідношення закону і законодавства інколи зустрічалися спроби розширеного тлумачення поняття “закон”: розширення його змісту за рахунок віднесення до законів правових актів, які такими не є. Висловлювалася, наприклад, думка, що поняття юридичного закону не однозначне, що його слід розуміти у “вузькому” та “широкому” значенні. Мовляв, закон у вузькому значенні – це власне закон, а в широкому значенні – це, окрім того, ще й інші правові акти – постанови уряду, накази, інструкції тощо[138]. Очевидно, що така позиція явно суперечить чинній Конституції України, яка чітко розмежовує закон та підзаконні правові акти, а тому однозначно не може бути сприйнятою.

Питання про розмежування понять “закон” і “законодавство” торкнувся в одному з рішень і Конституційний Суд України[139]. Він, зокрема, відзначив, що “термін “законодавство” досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права… У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття “законодавство” включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади ... Частиною національного законодавства є також, відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України”.

Таким чином, Конституційний Суд України сформулював правову позицію, відповідно до якої поняття “законодавство” є збірним, тобто охоплює собою певну сукупність нормативно-правових актів: або тільки законів, або законів та інших правових актів одночасно. Навряд чи її можна застосовувати стосовно одного єдиного нормативно-правового акту, яким у сфері кримінального права, відповідно до частин 1, 2 і 3 статті 3 КК України, має бути виключно названий Кодекс.

Однак, ця правова позиція Конституційного Суду України в самому ж КК України, на жаль, і не знайшла послідовного втілення. Та ж стаття 3 КК України має назву “Законодавство України про кримінальну відповідальність” і в її частині першій говориться, що “законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України”. Таким чином, у цій статті КК України фактично ототожнюється ціле (законодавство) і частина (закон), хоча, як уже відзначалося вище, це є неприпустимим ні з точки зору філософського вчення про ціле і частину, ні з позицій формальної логіки. Фактично в КК України закладена логічна суперечність: з одного боку визначається, що він є єдиним кримінальним законом, з іншого – допускається існування кримінального законодавства як сукупності кримінальних законів.

У цьому зв’язку уявляються не позбавленими рації міркування З.В. Ромовської про те, що “якщо у сфері регулювання цивільних відносин поряд з Цивільним кодексом діють інші кодекси і закони і навіть підзаконні акти, то у сфері визначення злочинів та покарань КК має займати монопольне становище, бути одним-єдиним. Тому, – продовжує З.В. Ромовська, – ми вважаємо, що для вживання терміна “кримінальне законодавство” немає жодних підстав”[140]. На мій погляд, така пропозиція заслуговує на увагу. Проте, оскільки на сьогодні КК України фактично не є єдиним кримінальним законом, підстави для вживання поняття “кримінальне законодавство” все ж таки існують, оскільки таке законодавство складається, як мінімум, з декількох Законів України, які містять кримінально-правові приписи. Перш за все, це – КК України, а також КПК України, КВК України, Закони України “Про застосування амністії в Україні” та “Про виконавче провадження” в тій частині, в якій вони містять кримінально-правові приписи.

Крім того, на разі в Україні є чинними ще деякі правові акти, які не маючи ознак форми кримінального закону (не будучи законами) мають ознаки його змісту (містять кримінально-правові приписи). До таких можна віднести, наприклад, окремі міжнародні договори України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, рішення Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень кримінального закону. Уявляється, що