Читати книгу - "Улісс"

саме в оголошеннях, Купуй у нас. І купуй у нас. Так, у священиковому домі світиться. Їхня скромна трапеза. Пригадую, як я помилився у Тома, оцінюючи маєтність. Насправді двадцять вісім. У них два будинки. Брат Габріеля Конроя курат. Ба. Знову. Цікаво, чому вони виходять уночі, як миші. Вони змішаної породи. Птахи скидаються на мишей, які плигають. Що їх лякає, світло чи шум? Краще сидіти тихо. Роблять усе інстинктивно, як пташка, що в посуху напилася з глечика, накидавши туди камінців{685}. Схожий на малого чоловічка у плащі з крихітними руками. Манюсенькі кісточки. Я майже бачу, як вони мерехтять синьо-білим. Колір залежить од світла. Наприклад, подивися на сонце, як орел, по тому глянь на черевик і побачиш жовтувату пляму-ляпку. Хоче на всьому поставити своє клеймо. Наприклад, зранку той кіт на сходах. Кольору рудого торфу. Кажуть, що ніколи не побачиш їх три масті. Неправда. Отой напівсмугастий біло-черепаховий у «Ситі Армз» з літерою «т» на лобі. Людина бачить п’ятдесят різних кольорів. Гаут недавно аметистового. Скло виблискує. Саме в такий спосіб той мудрець, як це його звали, зі збільшувальним склом. Отак займається верес. Не може бути, щоб од сірників туристів. Як? Може сухі галузки труться одна об одну на вітрі й сонці. Або розбиті пляшки у заростях дроку стають на сонці за збільшувальне скло. Архімед. Таки згадав! Ще маю непогану пам’ять.

Ба. Хто зна, чого вони літають. За комахами? Ота бджола, що влетіла минулого тижня в кімнату і заходилася гратися зі своєю тінню на стелі. Може, саме та, що вкусила мене, знову прилетіла подивитися, Пташки теж ніколи не знають, що кажуть. Як наші балачки. А вона каже, а він каже. Треба мати неабияку відвагу, щоб перелетіти океан туди і назад, багато, мабуть, гинуть під час штормів, на телеграфних дротах. Морякам теж доводиться непереливки. Здоровезні океанські пароплави сунуть у темряві, мукаючи, як морські корови. Faugh a ballagh[250]. Згинь ти пропадом, клята маро. Інші на кораблях, вітрило тріпоче, наче благенька хусточка, коли здіймається гураган. До того ж одружені. Часом роками десь на краю світу. Насправді він безкрайній, бо земля кругла. Кажуть, що дружина в кожному порту. Не позаздриш їй, якщо вона вірно чекає, доки Джонні знову завітає додому{686}. Якщо він коли-небудь таки завітає. Винюхують усі портові закутки. Як можуть вони любити море? А проте люблять. Кітву піднято. Гайда у мандри з наплічником чи медальйоном, що він надягнув на щастя. Ну? І тефілім[251]{687}, ні, як воно зветься те, що батько бідолашного татка повісив на дверях торкати. Воно вивело нас із Єгипту і привело у дім неволі. Щось-таки є у всіх цих забобонах, бо, йдучи з дому, ніколи не знаєш, яка тебе небезпека спіткає. Чіпляється за дошку або сидить верхи на колоді, змагаючись зі смертю, підперезаний оперезаний корковим поясом, ковтає солону воду, отак він і бавить останні свої хвилини, доки його поцуплять акули. Чи риб коли нудить од морської хитавиці?

По тому настає блаженна тиша, на небі ні хмаринки, море гладеньке, спокійне, команда і вантаж пішли до чорта в зуби. З неба дивиться місяць. То не моя вина, друзяко.

Заблукана довга свічка з добродійницького свята «Мірус» пливла по небу в пошуках грошей для лікарні Мерсера і розламалася, падаючи, і випустила гроно зірок, усі фіалкові, крім одної білої. Вони полинули, впали; вони зблякли. Пастуша година; година привіту і година побачення. Від оселі до оселі, сповіщаючи про себе завжди жданим подвійним стукотом, ходив дев’ятигодинний поштар, і ліхтарик біля його пояса поблискував тут і там мов світлячок, крізь лаврові живоплоти. А між п’яти молодих дерев гніт на жердині запалив ліхтар біля тераси Лігі. Повз ширми освітлених вікон, повз рівні садки проступав пронизливий голос, вигукуючи, репетуючи: «Івнінг телеграф», терміновий випуск! Як скінчилися верхогони на «Золотий кубок»! і з дверей Дігнемового будинку вибіг хлопець і гукнув. Джеркочучи, кажан шугав то сюди, то туди. Удалині на піски наповзав сірий прибій. Гаут налаштувався спати, втомлений довгими днями і шелестінням рододендрона (він був старий), і радів з того, що здіймається нічний бриз, куйовдячи його папоротеві пасма. Він ліг, але розплющив червоне недремне око, глибоко й повільно дихаючи, він сонний був, але не спав. А вдалині на банці Кіш плавучий маяк на якорі мигав, моргав до містера Блума.

Ну й життя мабуть у тих хлопців, сидять на одному місці, як прокляті. Ірландський комітет у справах маяків. Кара за їхні гріхи. І берегова сторожа. Ракета і буй, і шлюпка. Той день, коли ми гуляли морем на «Ерінз Кінг», і кинули їм лантух старих газет. Ведмеді в зоопарку. Паршива подорож. П’яниці виїхали розворушити свої печінки. Блювали за облавок, годуючи оселедців. Нудота. А жінки, смертельний жах у них на обличчі. Міллі ж аніскілечки не злякалась. Її синій шарф майорить, сміється. Не знають, що таке смерть у цьому віці. До того ж у них чисті шлунки. Але їм лячно, коли згубляться. Тоді у Крамліні ми сховалися за деревом. Я не хотів. Мамо! Мамо! Діти у лісі. Лякають їх також масками. Підкидають їх угору і ловлять. Я тебе вб’ю. Чи це тільки напіврозвага? Або діти граються у війну. Цілком серйозно. Як то люди можуть націлювати один на одного рушниці? Часом вони вистрілюють. Бідолашна малеча. Єдиний клопіт гарячка та кропивниця. Від того я дав їй проносного: каломелю. Після того, як поспала з Моллі, і їй покращало. Такі ж самісінькі зуби у неї. Що вони люблять? Свою подобу? Але зранку вона за нею ганялася з парасолькою. Може, так, щоб не забити. Я помацав її пульс. Бився. Маленька ручка була; тепер велика. Любенький татусику. Все те каже рука, коли торкнешся. Любила лічити ґудзики на моєму жилеті. Пам’ятаю її перший корсет. Смішно було дивитися. Перш за все маленькі пипки. Ліва, гадаю, чутливіша. Моя теж. Ближче до серця. Підбивають ватою, якщо в моді повні. Коли зростала, боліло вночі, гукала, кликала мене. Злякалася, коли природа вперше вступила в свої права. Бідолашна дитина! Мати теж почуває себе незвичайно. Вертаються дівочі літа. Ґібралтар. Споглядаючи з Буена Віста. Вежа О’Гари. Верещить морське птаство. Стара берберійська мавпа, що пожерла всю свою родину. Захід сонця, постріл гармати — знак, що кордон закриватимуть. Дивилася на море, вона мені казала. Вечір такий, як нині, але ясний, безхмарний. Я завжди гадала, що вийду за лорда або