Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Цю справу радше личить обговорювати нашому шановному скарбничому.

Відповідь, вочевидь, не задовольнила шановного Нохо.

— Я розмовляв з князем Гилісом шість разів. А він лише кашляв і вигадував відмовки, ваша милосте. Проте золота не дав ані монети.

— То побалакайте з ним усьоме, — ласкаво посміхнулася Серсея. — Сім — священне число нашої віри.

— Ваша милість зволять жартувати, я знаю.

— Коли я жартую, то посміхаюся. Ви бачите мою посмішку? Чуєте сміх? Запевняю: коли я зволю жартувати, люди навколо мене сміються.

— Але король Роберт…

— …давно помер! — перервала вона його. — Залізний Банк отримає своє золото, коли бунт буде придушено остаточно.

Посланець мав нахабство невдоволено насупитися.

— Ваша милість хочуть…

— Прийом скінчено! — Серсея вже вдосталь настраждалася за один день. — Пане Мерине, супроводьте вельмишановного Нохо Дімітіса до дверей. Вам, пане Озмунде, я дозволяю відвести мене до покоїв.

Скоро мали прибути гості — королева хотіла ще скупатися і перевдягтися. Вечеря обіцяла бути страшенно нудною. Важка робота — правити королівством, а надто коли їх у державі аж сім.

Пан Озмунд Кіптюг приєднався до королеви на сходах — високий та стрункий, у білому строї Королегвардії. Коли Серсея упевнилася, що вони на самоті, то ковзнула рукою під його лікоть.

— Скажіть-но мені… як там ся має ваш менший братик?

Пан Озмунд забігав очима.

— А… наче нівроку, лишень…

— Лишень?! — Королева додала до голосу трохи гостроти. — Мушу зізнатися, що вже втрачаю терпець із вашим дорогеньким Ознеєм. Йому давно час засідлати ту маленьку кобилку. Я зробила його панцирним слугою і присяжним захисником Томена, щоб він міг щодня бувати у товаристві Маргерії. Часу зірвати троянду він мав удосталь. Невже мала королева така сліпа до його чарів?

— Чари нікуди не поділися. Він же Кіптюг, хіба не так? Перепрошую ясну пані. — Пан Озмунд пробіг пальцями крізь лискуче чорне волосся. — Але є одна халепа…

— Яка ще халепа? — Королева почала плекати сумніви щодо пана Ознея. Можливо, Маргерії до смаку припав би хтось інший. «Ауран Бурун зі своїм сріблястим волоссям. Чи бадьорий здоровань на кшталт отого пана Таллада.» — Діва надає перевагу комусь іншому? Її дратує обличчя вашого брата, абощо?

— Обличчя їй подобається. Два дні тому торкалася його рубців — він сам мені розповідав. Питала: «Яка жінка вам таке зробила?» Озней нікому не казав, що то була жінка — а вона звідкілясь знала. Може, переказав хто. Озней каже, вона його завжди торкається, коли розмовляє. Пряжку на киреї поправить, волосся зачеше, таке різне. Одного разу на стрільбищі він їй показував, як тримати лука — довелося обійняти. Він розказує солоні жарти, а вона сміється і кидається ще солонішіми. Вона його хоче, це напевно, але…

— Але? — заохотила Серсея.

— Вони ніколи не бувають на самоті! Майже завжди з ними король, а коли нема короля, то хтось інший. Двійко з її дівчат сплять із нею в ліжку — щоночі інші. Двійко інших приносять сніданок і вдягають. Молиться вона з септою, читає з сестрою Елінорою, співає з іншою сестрою Аллою, шиє з сестрою Меггою. Коли не напускає сокола з Янною Фосовей та Мерійкою Журав, то грає у «запрошення до замку» з малою панною Булвер. Коли їздить верхи, то тягне за собою цілий почет у чотири чи п’ять приятельок і родичок, а до них іще з тузінь стражників. Та й чоловіків при ній завжди удосталь, навіть у Дівосхроні.

— Чоловіків. — Це вже було щось. Це обіцяло можливості. — І які ж то чоловіки, прошу пана?

Пан Озмунд здвигнув плечима.

— Співці. Вона шаленіє за співцями, штукарями, оцією блазенською породою. Лицарі теж — із тих, що приходять позалицятися до сестер. Озней каже, що найгірший — пан Таллад. Бовдур не знає навіть, кого собі хоче: Елінору чи Аллу, але хоче відчайдушно. Буває, з’являються близнюки Рожвини. Бобер приносить квіти та плоди, Карась бере до рук лютню. Озней каже: якщо кота душити, то й тоді музика солодша, ніж коли Горас грає та співає. І отой літньоостров’янин завжди під ногами крутиться.

— Джалабар Ксого? — презирливо пирхнула Серсея. — Мабуть, канючить у неї золота і мечів на відвоювання свого спадку.

Під барвистим пір’ям та прикрасами Ксого являв із себе ніщо більше, як високородного жебрака без шеляга грошей. Роберт міг би покласти край його домаганням одним рішучим «ні», але думка про підкорення Літніх островів чомусь знаходила відгук у п’яній голові її чоловіка. Мабуть, при згадці про острови йому ввижалися темношкірі дівки, зовсім голі під накидками з пір’я, з чорними, наче вугілля, сосками. Тому щороку замість «ні» Роберт казав Ксого «може, наступного року». Але той наступний рік ніяк не наставав.

— Не знаю, канючить чи ні, ваша милосте, — відповів пан Озмунд. — Озней каже, він їх навчає мови Літніх островів. Не Озней навчає, а Ксого. Їх — це малу ко… кобилку та її сестер у перших.

— Мабуть, навчає коняку літньої мови, щоб юрбу на базарі розважати, — сухо пожартувала королева. — Перекажіть братові: хай тримає остроги добре змащеними. Скоро я йому знайду спосіб залізти на ту кобилку. Моє слово непорушне.

— Перекажу, ваша милосте. Він дочекатися не може, щоб залізти, майте певність. Бо ж вона з себе таки нічогенька, та вирійська кобилка.

«Він не може дочекатися, щоб залізти на мене, дурню, — подумала королева. — Все, чого йому треба від Маргерії — знайти між її ніг княжий титул.» Озмунд королеві був до смаку, та іноді здавався тупим, наче Роберт. «Хоч би меч його був швидшим за розум. Настане день, коли він може стати в пригоді Томенові.»

Вони саме перетинали тінь від зруйнованої Башти Правиці, коли звідкілясь накотила хвиля бадьорливих вигуків. На тому кінці дворища якийсь зброєносець наскочив верхи на опудало, вправно вдарив по щиті й примусив перечку крутнутися. А гукала йому Маргерія Тирел зі своїми квочками. «Чого вони верещать? Ударів списом ніколи не бачили? Стільки галасу, наче той опецьок турнір виграв.» А тоді королева зненацька второпала, що на румаку гордовито сидить Томен, убраний у визолочені панцирні лати.

Королеві нічого не лишалося, як почепити посмішку і рушити до сина. Досягла вона його саме тоді, коли Лицар Квітів допомагав королю злізати з коня. Малому аж подих відібрало на радощах.

— Бачили? —