Читати книгу - "Сплячі красуні"

які жили в сусідніх боксах. Кенді востаннє бачили, як вона щасливо гойдалася в своєму кріслі, в’язала, а за десять хвилин її вже не було ніде. Цей бокс містився на другому поверсі складського комплексу, ближче до середини, і все-таки жодна людина не бачила, щоб вона кудись відлучилася, чималенька жінка, ще й зле накульгує. Не було нічого неможливого в тому, що вона спромоглася так зникнути, проте це було малоймовірним.

Сусідки характеризували Кенді як життєрадісну і щасливу. Одна з них, яка знала її раніше, в старому світі, сказала про неї: «Наче переродилася». Вона щиро пишалася своєю майстерністю і гарно облаштованим житлом у цьому боксі. Не одна з жінок повторила, що Кенді, без крихти іронії, називала його «квартирою своєї мрії».

— Я не бачу нічого певного. Нічого такого, що я могла б засвідчити перед судом, — сказала Лайла.

Тим не менш, вона гадала, що тут трапилося те саме, що сталося з Ессі: цієї миті вона тут, а вже наступної щезла. Тьху. Абракадабра.

— Те саме, чи не так?

Дженіс, яка в ту мить якраз дивилася на Ессі, казала, що побачила крихітний спалах — не більший за полум’я запальнички — а потім нічого. Той простір, який собою заповнювала жінка, раптом став порожнім. Очі Дженіс не змогли зафіксувати саму трансформацію чи дезінтеграцію, чи який там тоді стався феномен. Все відбулося надто швидко для ока. «Це було так, — казала директорка, — немов Ессі вимкнули, наче електричну лампочку, хоча навіть жарівка не гасне так швидко».

— Може бути, — промовила Лайла. «Господи, вона говорить, як її втрачений чоловік».

— Вона померла, — сказала Дженіс. — У тому, іншому світі. Ти так не думаєш?

Нетля сиділа на стіні понад кріслом-гойдалкою. Лайла простягнула руку. Нетля спурхнула на неї, всівшись на нігті її вказівного пальця. Лайла відчула слабенький запах паленого.

— Може бути, — повторила вона. На той момент цей «клінтизм» був єдиним, на що вона наважилася. — Нам треба повернутися і провести тих пані.

— Дурна ідея, — буркнула Дженіс. — У нас і тут досить роботи, без якихось розшуків.

Лайла усміхнулась:

— Чи означає це, що ти й сама була б не проти вирушити з ними?

— Може бути, — передражнюючи Лайлу, проказала ексдиректорка Котс. — Може бути.

2

На Головній вулиці готувався вирушити на розвідку світу поза Дулінгом експедиційний загін. До гурту входило півдюжини жінок з двома навантаженими припасами гольф-карами. Очолити експедицію зголосилася Міллі Олсон, офіцерка з в’язниці. До цього часу ніхто не зважувався виходити кудись далі за старі межі міста. Не пролітало жодних літаків чи гвинтокрилів над головами, не загоралося жодних вогнів десь вдалині, і жодних голосів не з’являлося на частотах аварійних радіоприймачів, які вони регулярно підзаряджали. Це ще підсилювало в Лайлі те відчуття неповноти, яке бентежило її від самого початку. Цей світ, який вони зараз обживали, був схожим на репродукцію. Майже як та скляна куля з зимовим пейзажем всередині, тільки без снігу.

Лайла з Дженіс прибули якраз вчасно, щоб побачити останні приготування. Колишня ув’язнена Нелл Сіґер, щось стиха наспівуючи, сиділа навпочіпки на землі біля одного з гольф-карів, перевіряла тиск у шинах. Міллі позаду перебирала пакунки на причепі, виконуючи останню повірку припасів: спальні мішки, сухо-заморожені харчі, чиста вода, одяг, кілька дитячих переговірних пристроїв вокі-токі, які знайшли упакованими в пластику, і вони дійсно працювали (хоч якось), кілька рушниць, які Лайла власноруч почистила, аптечки першої медичної допомоги. Тут панувала атмосфера збудження й доброго гумору; лунав сміх, жінки обмінювалися «високими п’ятірками». Якась запитала в Міллі Олсон, що вона робитиме, якщо вони наскочать на ведмедя.

— Приручу його, — незворушно відказала та, не підводячи очей від коробки, в якій якраз порпалась. Це викликало загальний регіт.

— Ти її знала? — спитала Лайла в Дженіс. — Раніше, тобто? Вони стояли плече до плеча в зимових куртках на хіднику під дашком. Віддих виходив з них парою.

— Чорт, я ж збіса була її босом.

— Не Міллі, а Кенді Мешаум.

— Ні. А ти?

— Так, — сказала Лайла.

– І?

— Вона була жертвою домашнього насильства. Чоловік бив її. Часто й сильно. Саме тому вона кульгала. Він був абсолютним мудаком, якийсь слюсар чи механік, що заробляв реальні гроші, торгуючи зброєю. Трохи терся з Ґрайнерами. Принаймні була така поголоска — нам так і не вдалося його на чомусь підчепити. Він обробляв її своїми знаряддями. Вони жили віддалік, на Західно-Лавінській, у будинку, який їм ледь на голови не падав. Мені не дивно, що тут вона не схотіла ремонтувати той свій дім, жодного сенсу не було. Нас не раз викликали туди сусіди, чули її крики, але вона нам ні разу й словом не призналася. Боялася помсти.

– Їй пощастило, що він її не вбив.

— Боюся, він це, мабуть, уже зробив.

Директорка примружилася на Лайлу:

— Ти маєш на увазі те саме, про що й я думаю?

— Ходімо, прогуляємось.

Вони вирушили тротуаром уздовж руїн, переступаючи через заполонені рослинністю тріщини, обходячи великі уламки асфальту. Маленький парк навпроти розвалених решток муніципалітету було відновлено, підтримувано в порядку, заметено. Єдиною ознакою проминання часу тут була повалена статуя якогось давно покійного міського достойника. Масивна гілка в’яза — напевне, обламана бурею — скинула його з постаменту. Гілляку відтягнули геть і порубали, але достойник був таким важким, що ніхто поки що нічого з ним не робив. Він завалився з п’єдесталу під критичним кутом, зарившись своїм капелюхом-циліндром у землю, ногами в чоботях до неба; Лайла бачила, як на нього забігають маленькі дівчатка, використовуючи його зад як трамплін, і дико регочуть.

Дженіс промовила:

— Тобто, ти вважаєш, що той сучий син, її чоловік, спалив її в коконі.

Лайла не відповіла прямо.

— Котрась казала тобі, що відчувала запаморочення?

Млість? Находить зненацька, а потім за годину-дві минається?

Лайла сама відчувала таке кілька разів. Рита Кумс казала, що і з нею таке було; також і місіс Ренсом, і Моллі.

— Так, — сказала Дженіс. — Ледь не кожна, кого я знаю, про таке згадувала. Наче людину обертає без обертання. Не знаю, чи ти знаєш Надін Гікс, дружину мого колеги по в’язниці…

— Зустрічала її разів зо два на спільних обідах громади в складчину, — відповіла Лайла, морщачи носа.

— Йо, вона на тих обідах не скучала, а коли не з’являлася, там за нею не вельми скучали, якщо ти розумієш, про що я. Хай там як, але вона каже, що в неї таке запаморочення майже повсякчас.

— Гаразд, пам’ятаймо про це. А тепер подумай про ті масові спалення. Ти знаєш про них?