Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

і чітко усвідомлював своє оточення». У цьому піднесеному стані Райх завів трьох приїжджих лікарів до зараженої лабораторії, де під впливом Райхових описів про те, що трапилося, ті відчули на собі дію тієї ж отрути. Ще на відстані 50 футів до носа Бейкера долітало «важке повітря із неординарним, нудотним та їдким запахом», і як тільки вони зайшли в будівлю, усі одразу «відчули нудоту, слабкість та тиск у ділянці чола та у надчеревині». Бейкер розповідав, що через годину їм усе ще паморочилося, навіть попри те, що вони вдосталь надихалися свіжим повітрям і вдудлили велику пляшку віскі.

Райх вирішив, що алкоголь, від якого він ставав щоразу більше залежним, можливо, допомагав полегшити перебіг того, що він називав захворюванням ОРАЯР. Він виписував такий рецепт ліків: «Алкогольні напої в розумних дозах, у правильний час — до стану м’якого, легкого сп’яніння». Усі відвідувачі, відтак, як це описував Бейкер, «вітамінізувалися дозою віскі» (Райх, каже той, гостям своїм нічого не шкодував). Заходячи до обсерваторії, кожен одягав теплішу куртку, бо ж вікна завжди були відчиненими, аби приміщення провітрювалося від СОЕ. Задля зняття симптомів отруєння СОЕ Райх також прописував тривалі ванни, очні компреси з холодної води і «регулярні оргастичні розряди у природний спосіб».

Райх відправив Бейкера, Рафаела та Котта до Вашингтона, де ті, за вказівкою, повинні були донести до Комісії з питань атомної енергії благу вість про яскраві результати, отримані в результаті проведення експерименту ОРАЯР. Лікарі розчарувалися, коли представник того агентства навіть не захотів їх слухати. Бейкер писав: «Хоча [посадовець] був навчений правил дипломатії, мені здалося, що той собі мізки вивернув на лівий бік, гадаючи, як би то ввічливо відшити цих божевільних»{465}.

Шараф пригадує, як Райх не давав своїм співробітникам, які залишилися в Оргононі, спокою із запитанням: «Як ви себе почуваєте?». Кожне відхилення стану здоров’я одразу ж приписувалося до дії ОРАЯР. Відповіді лунали різні: солоний присмак на язику, м’язові спазми та судоми, тремтіння через напади жару та холоду, хронічна втома, втрата свідомості, нудота, втрата апетиту та рівноваги, кон’юнктивіт, сітчасте ліведо та обручеподібний стискальний біль у ділянці чола. Розмаїтість симптомів наводила Райха на думку, що все, що зачаїлося в людях: захворювання у прихованій формі, їхні страхи та ненависть — усе виводилися на поверхню в результаті піддання людини ефекту ОРАЯР, яка кожного вдаряла в особистісну ахіллесову п’яту — персоналізовану точку біоенергетичної слабкості кожного.

Наприкінці березня Ільзе Оллендорф та Пітера Райха, якому тоді було сім років, евакуювали з Оргонону до приближнього округу Ренджелей. Як стверджував Бейкер, у Ільзе розвинулася кіста яєчників, що вимагала хірургічного втручання, на реабілітацію від якого знадобилося ще шість тижнів, проведених разом з Бейкерами — виявилося, що новоутворення було не злоякісним. Райх стверджував, що і в Пітера розвинувся чотиригодинний напад скарлатини, каталізатором і одночасно ліками від якого була дивна радіація, що виділилася в ході експерименту ОРАЯР. Згідно зі заявами Бейкера: «Пітер серйозно захворів, ослаб в ногах, його мучили кольки, і розвинулася схильність до зупинки дихання. Він зблід, стікав холодним потом та страждав від загального нездужання». Єва Райх, яка уже завершила свої медичні студії і — на зло своїй матері — пішла працювати до Райха, також підхопила захворювання ОРАЯР і покинула Оргонон навесні 1951-го. Допомагаючи дезінфікувати лабораторію, вона заглянула до металевого кабінету і «одразу ж впала в шок і важкий дистрес. Її пульс ледь відчувався — 46 ударів за хвилину. Вона зблідла, а губи набули синюшного відтінку… Зір її ослаб, й часом відбирало мову». Вочевидь, батько реанімував її коньяком.

Райх заявляв, що окрім перших двох тижнів після експерименту, під час яких той почувався «безпомічним та стривоженим», він був єдиним, хто не зліг від якогось серйозного нездужання. Справді, після цього депресивного періоду «рішучість» лилася з нього через край — він летів на хвилі креативності. «Спати мені геть не хотілося, — писав він, — працювалося багато і легко, краще, аніж зазвичай, і порухи моїх кінцівок були незвично приємними». Райх почав малювати великі експресивні картини в стилі Мунка[88] — за два тижні він написав десять полотен, багато з яких ще досі висять в Оргононі{466}. «Якщо мистецтво — це хвороба, — писав він А. С. Ніллу, — то ОРАЯР вивільнив художника в мені… також я насолоджуюся грою на органі і тепер записую мелодії, яких у мені досхочу». Він прирівняв цей епізод свого життя до шквалу креативності, що 1939 року привів його до відкриття ПІРГ-біонів. Тож уже маючи за плечима досвід таких життєвих перипетій, Райх стверджував, що якоюсь мірою смертоносна оргонна енергія не владна над ним.

Пітер Райх, попри звіт, який склали Бейкер та його батько про стан його здоров’я, стверджує, що під час експерименту ОРАЯР геть нічого не відчував. На його думку, це все було наслідком тодішньої масової істерії. Його мати повинна була пройти крізь екстирпацію матки та ще й Єва захворіла, але: «Вона завжди була дещо істеричною», — каже він. Гершковіц вторить, що після ОРАЯРу Райх був «дещо більше неврівноваженим, нервовим й дратівливим». «Моя присутність в Оргононі під час усіх тих подій обмежилася одним тижнем, — каже той, — тому що Райх скасував усі сеанси: всі були хворими і скаржилися на свої недуги. Особисто я нічого особливого не відчував».

Лія Лазкі, яка з Райхом працювала в мобільній клініці у Відні, тепер уже практикувала психоаналіз у Нью-Йорку і якраз у часи ОРАЯРу наважилася на поїздку до Мену, аби провідати свого давнього товариша. 1940 року, коли її запросили випробувати оргонний акумулятор, прилад приємно вразив її, а Райхові теорії про рак зуміли переконати у своїй доцільності; тоді, на Райхову превелику потіху, їй не лише було дуже гаряче: вона стверджувала, що, провівши в камері 15 хвилин, також бачила синяве миготіння. Але у Мені, коли Райх провів їй екскурсію Обсерваторією, Лазкі зробила висновок, що його описи нещодавніх тамтешніх подій