Читати книгу - "11/22/63"

Одного ранку я, ввімкнувши кавоварку, вийшов на ґанок по газету. Прочинивши двері, я побачив, що в «Санлайнера» спущені обидва задніх колеса. Якийсь запізнілий підліток з нудьги порізав їх ножем. Це також було характерним для життя на Мерседес-стрит влітку 1962-го.

6

У четвер чотирнадцятого червня я одягнув на себе джинси, синю робочу сорочку і куплений у секонд-хенді на Кемп-Бові-роуд старий шкіряний жилет. Решту ранку я провів, тиняючись по дому. Телевізора я не мав, але слухав радіо. У новинах сказали, що у президента Кеннеді в кінці місяця запланований державний візит до Мексики. Прогноз погоди обіцяв чисте небо і тепло. Трішки потеревенивши, діджей поставив «Палісад-Парк»[495]. Заграла платівка, вмонтовані до музики веселі виски розкраяли мені серце.

Довше я вже не міг себе стримувати. Мабуть, приїду зарано, ну то й нехай. Я стрибнув у «Санлайнер» — на котрому тепер красувалося два чорних задніх колеса, при тім, що передні залишилися білими — і промчав сорок з гаком миль до «Лав Філда»[496], що містився на північний схід від Далласа. Там не було ні довготермінової стоянки, ні короткотермінової, а була просто автостоянка. Місце на ній коштувало сімдесят п’ять центів за день. Я нацупив собі на голову свій старий солом’яний капелюх і приблизно півмилі прогулявся пішки до будівлі терміналу. На бордюрі стояла пара копів з ДДП, вони пили каву, а всередині ані служби безпеки, ані металодетекторів, проходь собі та й поготів. Пасажири просто показували квитки парубку, котрий стояв при дверях, а потім ішли по гарячому летовищу до свого авіалайнера, який міг належати якомусь з п’яти перевізників: «Америкен», «Дельта», «ТВА», «Фронтир» або «Техаські авіалінії».

Я проглянув написи крейдою на дошці, що висіла на стіні поза стійкою компанії «Дельта». Там повідомлялося, що рейс № 194 прибуває вчасно. Коли я попрохав дівчину за стійкою це перевірити, вона, усміхнувшись, відповіла, що той щойно вилетів з Атланти. «Але ви приїхали занадто рано».

— Нічого з цим не можу вдіяти, — пояснив я. — Раніше потрібного, либонь, з’явлюся навіть на власний похорон.

Вона розсміялася і побажала мені гарного дня. Я купив «Тайм» і пішов до ресторану навпроти, де замовив собі салат від шеф-кухаря «Сьоме небо». Порція була гігантською, а я занадто знервованим, щоб мати апетит — не кожного дня випадає побачити особу, котра збирається змінити історію, — але тепер я хоча б мав у чому колупатися, очікуючи прибуття літака, на борту якого прибуде Освальд з сім’єю.

Я сидів за столом, звідки відкривався гарний вид на термінал. Там не було велелюдно, і в око мені впала молода жінка в темно-синьому дорожньому костюмі. З волоссям, зібраним в акуратний бунтик. У руках вона несла по валізі. Носильник-негр запропонував їй свою допомогу. Вона, усміхаючись, похитала головою, потім, проходячи повз кабінку довідкової служби, вдарилась об неї рукою. Впустила одну валізу, потерла собі лікоть, потім знову підібрала валізу і пішла далі.

Сейді відлітає на шість тижнів до Ріно.

Чи я здивувався? Зовсім ні. Це знову той самий ефект конвергенції. В мені вже встигла виробитися звичка до цього. Чи пропекло мене ледве стерпним бажанням вибігти з ресторану, перехопити її, поки ще не пізно? Авжеж, так.

Якусь мить це здавалося більш ніж можливим, це здавалося необхідним. Я сказав би їй, що доля (а не якісь там загадкові обертони, що акомпанують подорожам у часі) звела нас в цьому аеропорту. Подібні сцени переконливі в кіно, хіба не так? Я попрохав би її почекати, поки я і собі теж куплю квиток до Ріно, сказав би, що тільки-но ми прилетимо туди, я все їй поясню. А по завершенні обов’язкових шести тижнів ми могли б пригостити випивкою суддю, котрий затвердить її розлучення й відразу ж зареєструє наш з нею шлюб.

Я вже фактично почав підводитись. І одночасно мій погляд упав на обкладинку купленого перед тим журналу «Тайм». З обкладинки усміхалася Жаклін Кеннеді. Вся така сяйлива, у платтячку без рукавів, з викотом у формі V. ЛЕДІ ПРЕЗИДЕНТА ОДЯГАЄТЬСЯ ПО-ЛІТНЬОМУ — пояснював підпис. Я задивився на фото, кольори якого раптом вицвіли до чорно-білого, а вираз жінки змінився з осяйно-усміхненого на заціпеніло-пустий. Вона тепер стояла поряд з Ліндоном Джонсоном на борту лайнера «Ер Форс-1», і вже не в тому гарному (і трішечки сексі) літньому платтячку. Замість нього на ній був забризканий кров’ю шерстяний костюм. Я згадав, що десь читав — не в Елових нотатках, а деінде — про те, як, щойно чоловіка місіс Кеннеді було оголошено мертвим, леді «Божа Корівка» Джонсон зробила порух обійняти Жаклін у шпитальному коридорі й побачила прилиплу до її костюма грудку мозку мертвого президента.

Застрелений у голову президент. А поза ним всі ті мертві, котрі підуть слідом, стоять привиддями в черзі, що тягнеться у безкінечність.

Я знову сів і просто дивився, як Сейді несе свої валізи до стійки авіакомпанії «Фронтир». Вони явно був нелегкими, але вона несла їх завиграшки, тримаючи пряму спину, жваво цокотячи підборами. Клерк позначив валізи й поклав їх на багажний візок. Про щось перемовився з Сейді; вона подала йому придбаний два місяці тому в турагенції квиток, і клерк щось на ньому черкнув. Забравши назад квиток, Сейді почала роззиратися, куди йти далі. Я нахилив голову, щоб вона мене не помітила. Коли подивився знову, її вже не було.

7

Через сорок довгих, довгих хвилин чоловік, жінка і двійко маленьких дітей — хлопчик та дівчинка — пройшли повз ресторан. Хлопчик тримався за батькову руку і щось лепетав. Батько дивився вниз на нього, киваючи й посміхаючись. Батько цей був Робертом Освальдом.

Прокинувся гучномовець: «З Ньюарка[497], з проміжною посадкою в муніципальному аеропорту Атланти, прибуває рейс № 194 авіакомпанії „Дельта“. Зустрічайте пасажирів проти входу № 4. З Ньюарка, з проміжною посадкою в муніципальному…»

Дружина Роберта — згідно з нотатками Ела, її ім’я Вейда — підхопила дівчинку на руки, щоб не відставала, і пришвидшила ходу. Ознак Маргарити ніде не помічалося.

Я підчепив салату, пожував трохи, не відчуваючи смаку. Важко билося серце.

Почулося наближення ревучих двигунів, і я побачив ніс літака ДіСі-8[498], котрий підкотив до воріт термінала. Вітальні вигуки почали лунати біля дверей. Офіціантка торкнулася мого плеча, і я мало не скрикнув.

— Вибачаюся, сер, — промовила вона з техаським акцентом таким в’язким, що хоч ножем ріж. — Лииш х’тііла узнати, чи не тре’а вам іще чогось?

— Ні, — відповів я. — Все гаразд.