Читати книгу - "11/22/63"

— Мені теж від цього погано, — сказав я, — але, можливо, це на краще.

Я вирушив додому спакувати друкарську машинку та деяке інше майно, якого, я був певен, у мене все ще не так багато, щоби йому не вміститися в одній валізі та кількох картонних коробках. Затримавшись перед черговим світлофором на Головній-стрит, я відкрив маленьку коробочку й подивився на авторучку. То була гарна річ, і мене вельми зворушило, що вони мені її подарували. Ще більше я був зворушений тим, що вони дочекались мене, щоб попрощатись. Світло перемкнулося на зелене. Я закляпнув кришку коробочки і поїхав далі. Клубок підступив до горла, але очі мої залишались сухими.

5

Життя на Мерседес-стрит не відзначалося шляхетними подіями.

Вдень було не так вже й погано. Дні відлунювали криками щойно відпущених зі школи дітей, всі у завеликому одязі, успадкованому від старших; базіканням домогосподарок біля поштових скриньок чи під мотузками для білизни на задніх дворах; тінейджерами на іржавих таратайках з переробленими на рик глушниками і волаючими приймачами, налаштованими на радіо КЛІФ. Години між другою ночі і шостою ранку також не були задуже поганими. Тоді на вулиці западала ледь не оглушлива тиша, коли врешті, втомившись кричати від колік, засинали немовлята в своїх колисках (або шифоньєркових шухлядах), а їхні батечки нахроплювали хропака перед черговим трудовим днем у якійсь крамниці, на фабриці або на котрійсь із недалеких звідси ферм за погодинну платню.

Натомість між четвертою дня й шостою вечора по всій вулиці лунали голоси матусь, котрі криками заганяли своїх чортових чад додому робити уроки, а потім голоси татусів, котрі, повертаючись додому, кричали на своїх дружин, ймовірно тому, що не мали більше на кого кричати. Більшість дружин відповідали їм тим самим. Татусі-п’яниці починали прибувати десь близько восьмої, а справжній галас здіймався ближче до одинадцятої, коли вже або бари закривалися, або гроші кінчалися. Тоді я чув, як грюкають двері і б’ється скло, як лунають крики болю, коли котрийсь п’яндило гамселить свою жінку або дітей, або й її, і їх разом. Часто за моїми затуленими шторами миготіли червоні спалахи, це прибували копи. Пару разів були пролунали постріли, хтось, може, стріляв у небо, а може, в когось іншого. А одного ранку, вийшовши забрати газету, я побачив жінку, вся нижня половина обличчя якої була у вже засохлій крові. Вона сиділа на узбіччі перед будинком за чотири номери від мого, пила з бляшанки «Самотню зірку». Я вже було ледь не пішов до неї запропонувати допомогу, хоча й розумів, що мені не варто вв’язуватися в життя цього безпорадного робітничого кварталу. Але тут вона помітила, що я на неї дивлюся, й виставила мені середній палець. Я повернувся в дім.

Сюди не з’являлися посланниці «Вітального фургона»[492], жодна жіночка з іменем на кшталт Маффі чи Баффі не поспішала звідси на збори «Малої ліги»[493]. Чого було вдосталь на Мерседес-стрит, так це часу на роздуми. На сум за моїми друзями в Джоді. На сум за моєю роботою, котра перед тим відволікала мої думки від справи, заради виконання якої я сюди прибув. На те, щоб усвідомити, що учительство слугувало мені не просто способом згаяння часу; воно удовольняло мій розум так, як це може робити тільки небайдужа тобі робота, коли ти відчуваєш, що в твоїх силах дійсно щось змінювати на краще.

Там навіть вистачало часу на те, щоб жаліти мого колись такого чепурного «Санлайнера». Окрім непрацюючого радіоприймача й стукотіння клапанів, він тепер підвивав і стріляв заіржавілою вихлопною трубою, а на лобовому склі красувалася тріщина від камінця, що вдарив туди з-під одного навантаженого асфальтом самоскида. Я перестав його мити, і тепер — сумно сказати — його зовнішність цілком відповідала іншим зачуханим транспортним засобам на Мерседес-стрит.

А найбільше мого часу займали думки про Сейді.

«Ви розбиваєте серце цій молодій жінці», — сказала тоді Еллі Докерті, і моє також не почувалося в повнім порядку. Думка про те, щоб викласти все Сейді, відвідала мене однієї ночі, коли я лежав без сну, слухаючи п’яну сварку по сусідству: «Ти сама винна, це ти винний, та пішла ти на хер». Я відкинув геть цю ідею, але наступної ночі вона повернулась до мене знов, з оновленою потугою. Мені уявилося, як я сиджу за столом на кухні в Сейді, п’ю каву в щедрому потоці надвечірнього світла, що навскіс ллється крізь вікно понад кранами мийки. Ми спокійно балакаємо. Я кажу їй, що насправді мене звуть Джейкоб Еппінг, що насправді я народжуся тільки за чотирнадцять років, що я прибув з 2011 року крізь тріщину в часі, яку мій покійний друг Ел Темплтон називав кролячою норою.

Як мені переконати її в цьому? Розповіддю про те, що один американський перебіжчик, котрий розчарувався в Росії, невдовзі повернеться сюди зі своєю російською дружиною й маленькою донечкою і почне жити в домі, що стоїть навпроти того, де тепер живу я? Розповіддю про те, що «Техасці Далласа» — ще не «Ковбої», ще не «Команда Америки» — цієї осені поб’ють «Х’юстонських нафтовиків» з рахунком 20–17 у подвійний додатковий час[494]? Смішно. Але що інше я знав про найближче майбутнє? Небагато, оскільки не мав часу на його вивчення. Багато чого я знав про Освальда, але то й усе.

Вона вирішить, що я збожеволів. Я можу наспівати їй слова з десятка популярних пісень, яких ще не створено, і вона все одно вважатиме мене божевільним. Запідозрить, що я сам їх вигадав — хіба я не письменник, кінець кінцем? А якщо припустити, що вона таки повірить мені? Чи хочу я затягнути її до акулячої пащі разом з собою? Чи недостатньо вже й тієї небезпеки, що у серпні вона повернеться до Джоді, а Джон Клейтон, котрий може виявитися відлунням Френка Даннінга, на той час уже розшукуватиме її там?

«Годі вже, забирайся геть!» — закричала на вулиці жінка, і в напрямку Вінскот-роуд газонув автомобіль. Крізь щілину між моїх затулених штор штрикнувся сніп світла, мигцем мазнувши по стелі.

«ХУЙЛО!» — заверещала вона вслід, на що трохи віддалік інший чоловічий голос проревів: «Ходіть-но відсмокчіть у мене, пані, мо’, це вас заспокоїть».

Таким було життя на Мерседес-стрит влітку 1962-го.

«Не втягуй її до цього, — це був голос здорового глузду. — Це надто небезпечно. Можливо, в якийсь момент вона знову ввійде у твоє життя — це навіть може бути знову життя в Джоді, — але не тепер».

От тільки ніколи більше не світить мені життя в Джоді. Після того,