Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Завтра зранку вилітаємо до Горпини, – нагадала я Герману.

– Що з тобою? Ти злишся? – Герка не зводив із мене уважних очей.

– Голова болить, – зізналася я. – Піду до цілителів.

Він хотів щось сказати, але не встиг.

– Дакс!.. – почувся радісний крик із двору академії. – Ти живий!.. Герка, живий!.. Хлопці, він живий!..

До воріт підбігли щасливі одногрупники Германа і взяли його в щільне кільце. Вони обмацували його спину, немов шукали зламане лезо ножа Красунчика. Герці довелося задерти сорочку, щоб усі побачили тонкий шрам і ще, щоб усі миттєво захопилися ельфійською цілющою і відновлювальною магією. Лікраніель стояв із таким виглядом, немов це особисто він вилікував Герку.

– Побачимося, – кивнула я і попрямувала до цілительки Верес. Голова від болю вже розколювалася.

Пані Верес на місці не виявилося, але її адептки дали мені порошок і запропонували лягти на кушетку. Порошок виявився надто гірким, тому я без жодного докору сумління перебила його смак тістечком. Щоправда, геть не отримала задоволення.

– А коли порошок подіє? – поцікавилася я в цибатої адептки-цілительки з яскраво-блакитними очима на пів обличчя.

– А хіба не подіяв?

Я негативно похитала головою.

– Може, якесь закляття застосувати? Або ще щось магічне?

Адептка здригнулася, немов хтось міг почути мої слова. Вона закрутила головою, навіть вийшла з кімнати зцілення, щоб переконатися, що нас ніхто не чує. І, щільно причинивши за собою двері, зашепотіла:

– Магією можна користуватися тільки в екстрених випадках.

– Що? – мені це почулося? У магічній академії заборонено користуватися магією? – Чому? – абсолютно щиро здивувалася я.

– Наказ ВеО, – адептка закотила очі вгору.

 – Хто цей загадковий ВеО? – уточнила я.

– В.о. ректора. Ми його між собою так і називаємо – ВеО.

Оце новина!

– Але чому? – цікавий ніс унюхав авантюру і нову таємницю. Ні, Руто, зупинись! Тобі мало було пригод? Не набавилася за Зорекрилими горами? Ще?

Адептка-цілителька приставила долоню до мого вуха і продовжила ще тихіше:

– Кажуть, що виною всьому очищений Гіркий струмок. Наші професори сказали, що це великий знак згори. І заборонили на два тижні магію. Ні, теорію нам, звісно ж, викладатимуть і далі. А от практичних занять не буде до кінця медовара. Магію зараз дозволяють тільки патрульним.

– Пресвітлі боги!.. А як же ті, хто нею заробляє на життя? Цілителі, ті ж некроманти чи ремісники, які роблять артефакти або заряджають люстри з маговогнями?

Цілителька усміхнулася:

– Вони працюють за ліцензією. У студентів ліцензії немає.

У мене не було ані слів, ані сил, щоб хоч якось відреагувати на цей абсурд – магічна академія без магії. Кондитерська без меду і вершків, булочна без борошна. У голові народилася найрозумніша думка: в душ і спати.

Але в нашій кімнаті чекав сюрприз. Посередині стояв стіл, до нього присунули ліжка, на яких сиділи наші одногрупники: Міларунн, Вальдек і Рудик. І, звісно ж, уся наша компанія: Кхибра, Альгін, Богріс і Лікраніель із Геркою тутечки, добре хоч, що без решти Геркіних одногрупників. На краю столу сиділи Муфт і Фінік. У центрі стояла величезна пляшка з вишневим компотом. Компотом? Ні, звісно ж це наливка. На блюді красувалася гірка малесеньких печених пирогів – на один укус. Я принюхалася – яблука, кориця і кардамон.

– ...а він як розсміється, а з гнилого рота опариші просто фонтаном посипалися! – захоплено розповідав Лікраніель, поглядаючи на Білочку. Хотів справити враження і справив.

– Фу! – кинула на тарілку надкушений пиріжок Міларунн.

– Лік, а на переливки замість наливки? – що за звичка у хлопців розповідати гидоти, в той час, коли хтось їсть.

– Руто! – зраділи друзі й посунулися, звільняючи місце біля Кхибри. Гера з подивом глипнув на мене, мабуть, думав, що я сяду поряд.

– Руто, ну хіба я неправду сказав? Ти ж їх із себе струшувала разом із Грісом.

Міларунн затиснула рот руками.

– Ще одне слово про цього небіжчика, і ти вирушиш за ним, – пригрозив Богріс.

 Хлопці розвеселилися. Міларунн відпила трохи наливки та гидливо поглядала на гордого ельфа. Кхибра поклала мені пиріжків, а Лік хлюпнув у кухоль наливки. Я спробувала – дуже смачна.

– Вальдек, ти як? – я підняла погляд на близнюка, у якого шия все ще була перемотана.

Він знизав плечима і усміхнувся. У кімнаті повисла незручна пауза.

– Він здоровий, – відповів замість нього Рудольф. – Щоправда, цілителі сказали, що не зможе говорити. Ніколи.

Я скосила очі на Альгіна, той зблід, але промовчав.

– Він зможе розвинути ментальну магію, – Лік закинув до рота три пиріжки й заплющив очі від задоволення.

– На нашій дружбі це ніяк не позначиться, – усміхнулася я і простягнула йому через стіл руку. Вальдек із задоволенням її потиснув.