Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– І як ви це зрозуміли?

– Вона говорила про якусь прокляту королеву.

– Досить удавати із себе жрицю Аргіни! – заволала вона. – Що ж ти язика в дупу засунула?! Забула як сама шукала пропажу?! Ну, розповідай усе!

До кімнати увійшов Вася, я благально на нього подивилася.

– Можеш нічого не боятися, Руто, – підбадьорив мене він. – Ми на службі Його Величності.

І я коротко розповіла про нашу подорож. Про напад інших найманців я промовчала. Це не стосується справи. Це стосується мене. А я не представляю цінності для Його Величності. Так сказав мені сам архімаг королівства Карліан Ясноокий.

Коли я закінчила, Ши виглядала немов об’їлася крейди: бліда і змучена.

– Панно Ши-Рансо Ахгайді, магічний самописець жодного разу не зупинився під час свідчень панни Рути Морошкіної. Це свідчить про те, що панна Морошкіна сказала правду. Ви підтверджуєте те, що передали інформацію про знаходження Проклятої Королеви темному найманцеві?

Ши з такою ненавистю глянула на мене, що всередині мене все здригнулося.

– Так! – виплюнула вона.

– Панно Морошкіна, ви вільні. Знімаю з вас закляття вірогідності, – слідчий поклав у верхню кишеню сюртука магічний самописець і клацнув пальцями.

Я полегшено видихнула.

– Прочитайте і підпишіть, – простягнув він мені папери, списані чітким красивим почерком.

Я взяла їх і сіла читати. Коли прочитала останнє «так» Ши, тоді Вася подав мені звичайне магоперо.

– З моїх слів записано правильно, – продиктував він. – Дата і підпис.

Я залишила на аркуші розмашистий підпис, що був схожий на веселу гусеницю.

– І ви, панно Ши-Рансо Ахгайді, прочитайте і підпишіть.

– Я не буду нічого читати, – скоромовкою випалила ельфійка. – Дайте перо, я підпишу.

Вася простягнув їй магоперо, Ши поставила закарлючку, до речі, дуже схожу на неї: змія в стрибку.

– Відведіть, – наказав слідчий конвою. – А ви, панно Морошкіна, поки що вільні.

– Що означає «поки що»?

– Вас викличуть повісткою до суду.

– Зрозуміло, – настрій, який тільки-тільки підійнявся, одразу ж щез, немов його сьогодні й не було.

– Руто, це справа державної важливості, – Василь намагався бути переконливим.

– Угу, – замість «так». – Мені погано, тут нічим дихати, – я поправила комір кофтинки.

– Я тебе проводжу.

Вася вивів мене з будівлі. В обличчя вдарив пронизливий вітер.

– Це твоє, – віддав він мені тістечко.

– Руто, ти де пропала? – на плече всівся малиновий птах, який заговорив голосом Германа. – Чому птахи повертаються назад зі словами: «Адресата не знайдено».

Я допитливо подивилася на Васю, той розвів руками.

– Вибач, але на допитах у нас стоїть додатковий магічний захист. Магоптахи крізь нього не можуть проникнути. На ось, тримай, – він простягнув мені зеленого птаха.

– Геро, я за півгодини буду в гуртожитку, не хвилюйся, все гаразд. Академія Нескінченної Спіралі Часу, Герману Даксу.

Птах щез.

– І це твоє, – Вася відкрив маленьку бляшанку, з якої вилетів обурений фамільяр.

– Щоб тебе всі нормальні дівчата стороною обходили! – зловісно кинув Шафран. – Щоб ти постійно працював! Руточко, він не пустив мене на допит! А я – найголовніший свідок!

– Шафране, помовч, – я втомлено масажувала скроні. Десь далеко починала боліти голова. – Васю, мені потрібен візник.

– Тебе може наша карета довезти.

– Дякую, не треба. Нащо привертати до себе непотрібну увагу? І так багато хто бачив, як ви мене забирали біля академії.

– Твоя правда, – погодився сищик і зупинив підводу.

Усю дорогу Шафран скиглив над вухом про те, як бридко з ним вчинив Вася, що ніхто на бідного фамільяра не зважає, кожен намагається знищити маленького нешкідливого клопа, а він – цяцінька, крихітка і сонечко.

– Якщо ти зараз же не заткнешся, я відірву тобі хоботок і залишишся без яблук!

На мене якось дивно покосився візник, який мугикав під носа якусь пісеньку і кілька разів хльоснув коней, ті побігли набагато швидше. Біля брами академії нікого не спостерігалося. Дивно, невже скасували охорону? Я розплатилася і зробила крок із воза, і миттєво мене підхопили під руки Герман із Ліком. Я тихо лайнулася.

– Сьогодні зустрічаємося у «Веселому небіжчиську». Ойхільд замовив там кімнату. Є розмова, – затараторив Лікраніель.

– Тільки обійдемося без спиртного й експериментів. Мені вистачило «Горошинки», – попередила я. – Академічним порталом можна користуватися?

– Ні. Та й який сенс? Корчма під боком, у магічному кварталі.

Я зітхнула, сперечатися з Ліком – зашкодити собі.