Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Віло, – сказав він. – Ти жива.

 – Ви повторюєтеся, – прокоментувала Йовіла, наближаючись до брата. – Звісно, жива. Я би не дозволила старій бабці і ображеній дворянці вбити мене. 

Вона обійняла Яра, і той теж хруснув її кістками, та Йовілі здалося, що вона починає до цього звикати. 

 – Як ти… – Вітан почав говорити, хапаючи її за руку. Він тримав її так, наче боявся, що Йовіла могла розчинитися в повітрі будь-якої миті. – Як ти вибралася із зали? Вона згоріла вся, дотла. Ми думали, що в тебе не було і шансу врятуватися…

 – Розум і дедукція, – Йовіла постукала зігнутим пальцем себе по лобі. – Я бачила, що там збиралися заколотники. Вони ж не могли приходити туди через палац, так? Значить, мусив бути інший прохід. І він там справді є, захований в одній із стін. Я вилізла у лісі за палацом, але він веде кудись іще далі. Ну але я, самі розумієте, не мала часу перевірити, куди… 

Йовіла раптом відчула страшенну слабкість. Таку, що навіть похитнулася, і втримати її змогли тільки руки Вітана. 

– Присісти би, – мляво сказала вона, намагаючись вирівнятися. – Щось не дуже добре ще почуваюся. 

Раптом усі її маленькі поранення і синяки, які вона отримала попереднього дня, разом почали боліти, і в голові знову затуманилося. Враз її положення з майже вертикального змінилося у повністю горизонтальне – Йовіла і кліпнути не встигла, як опинилася у Вітана на руках. 

 – Ми повернемо тебе до палацу, – сказав він, стискаючи її тіло міцніше. Безперечно, це була приємна ноша. – А там вже поговоримо. 

Дорогою назад Йовіла задрімала. Те, що їй вже не треба було пересувати ногами, позбавило її необхідності думати, і голова нарешті розслабилася. Прокинулася Йовіла вже тоді, коли її опускали на перину. 

Після ночі на спершу одних, а потім інших холодних і кам’яних плитах палацова перина видавалася ложем богів. 

 – Зачекай… – раптом сказав Вітан, вдивляючись їй у лице. Він все ще не відводив від неї рук – як наче готувався зловити, якщо вона раптом полетить на підлогу вже з ліжка. – Подивись-но на мене. 

Йовіла послухалася. Очі сльозилися і так і просилися закритися, але вона чекала. 

Яр за вітановою спиною присвиснув. 

 – В тебе очі почорніли, – сказав він, нахиляючись ближче. – Навіть зіниць не видно… 

Йовіла підняла брови. З чого б це… 

 – Е-ем.. Певно, це від того, що я заночувала прямо у храмі Морени, – здогадалася вона. – Може, скоро минеться.

Йовіла потиснула плечима і відкинулася на подушки. Вітан подивився на неї невпевнено, але нічого не сказав. Коли бог чи богиня давали своє благословення, це дуже рідко “миналося”. 

По обіді Йовіла нарешті змогла розліпити очі і не відчувати себе так, наче зараз впаде. Покоївок у апартаменти не впускали, а Вітан посоромився її роздягти, тож Йовіла все ще лежала у тих самих панталонах і тісному, тісному корсеті. Вона сіла в ліжку і помітила, що і її брат, і Вітан сиділи у тій же кімнаті – корпіли над якимись паперами за журнальним столиком. 

 – Ти прокинулася! – першим її помітив Вітан. Він ж допоміг їй і піднятися, поки Яр намостив їй місце для обіду. Йовіла вдячно посміхнулася обом. 

 – Що це ви тут робите? – запитала вона, вже напихуючи рота бутербродами. Їжа після майже цілої доби без рисинки в роті відчувалася навіть кращою, ніж зазвичай. 

 – Намагаємося розібратися з тим, що вдалося витягти з Канської… Але тут зовсім небагато, прямо кажучи, – Вітан почухав підборіддя краєчком чорнильної ручки, а іншою рукою підсунув до неї графін із соком. Йовіла раділа нормальній їжі, яка не була кашею і прісним чаєм, як дитина цукеркам. 

 – То ви її все ж затримали? А Божена? Вона ж відповідальна за все, – Йовіла відпила соку і кинула погляд на Яра, який виписував якісь списки імен в колонку і закреслював їх майже відразу ж після того. 

 – І її теж, – сказав Яр замислено. – Ось тільки сенсу від цього – практично нуль. На них обох накладена клятва мовчання, і зняти її не можу навіть я. Щонайменше, відомими мені зараз методами… 

Йовіла ледь не захлинулася наступним ковтком. За усіма розмовами, падіннями і втрачаннями свідомості вона зовсім забули про кількадесят листів паперу, що ховалися у неї в корсеті. 

 – Я думаю, що можу з цим допомогти… – сказала вона, тягнучись до грудей. Вітан дивився на неї мить дуже дивним поглядом, аж поки Йовіла не дістала з-під міцної тканини кілька перших листків і не  вивалила їх на стіл перед собою. 

 – Вони були прямо на столі перед тим, як все загорілося. Скоріш за все, Аніт хотіла спалити саме їх, – сказала вона, дістаючи все нові і нові пом’яті листи. – Ну і я подумала, що вони можуть згодитися, тож прихопила їх. Але я не дуже вчитувалася, якщо чесно…

Вітан, з очима, що стали круглими, як дві срібні монети, подивився на стосик паперів, що ставав все товщим з кожною секундою. Рукою, що була близька до дрижання, він вхопив перший із них. 

Оплати. Пропуски. Прізвища. Цілі родини. На одному цьому папері було інформації стільки, скільки вони могли збирати, певно, рік. 

Він відклав лист. Руки свербіли взятися за нові, але натомість він піднявся на ноги.