Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Вона знову поглянула на небо. Тільки світанок. Пройшло менше, ніж половина доби з її зникнення, але його вже мали би помітити. Певно, Яр із Вітаном перевертали верх дном увесь палац. Вона мусила повернутися якнайшвидше і показатися їм на очі, щоб вони не надто хвилювалися. 

Йовіла повільно і з чималими складнощами сіла, і в корсеті у неї зашарудів папір. В гарячці втечі від вогню вона про нього зовсім забула. А листків ж було чимало – не менше тридцяти, і всі їй вдалося винести. Ані Аніт, ані Божена про це не знали. Їй таки вдалося їх перехитрити. 

Йовіла посміхнулася і почала підніматися. Навіть влітку і на сонці плити храму Морени залишалися холодними, як лід – а вона ж лежала на них пів ночі в одних тільки панталонах. Ще не вистачало застудитися після того, як посиділа у палаючій кімнаті. 

Встати вдалося навіть із першої спроби – наче самі плити підтримували її. Вона пам’ятала щось неясне з ночі – якесь чи то видіння, чи то мару – але вона майже точно була впевнена, що справді бачила Морену. 

Вона не збиралася про це нікому розповідати – все ж зустріти наживо богиню смерті – зовсім не добрий передвісник; але в душі вона була надзвичайно вдячна. Йовіла знала, що надихалася вогнем, попелом, якимись газами, а перед тим ще й випила отрути. Певно, якби не допомога забутої богині, вона все ще би лежала без свідомості – і добре, якщо справді не мертва. Але зараз з нею усе було в порядку – якщо не враховувати болю в усьому тілі і навіть в тих його частинах і м’язах, про існування яких їй ніколи раніше навіть не доводилося замислюватися. 

Знайти дорогу до палацу було просто. В голові все ще паморочилося, але шпилі замку були набагато вищими за дерева, і орієнтуватися на них було досить легко. Тож Йовіла пішла вперед, кожні кілька кроків перечіпаючись і зупиняючись для того, щоб бодай трохи відпочити. Вона рушила найкоротшим шляхом, який виводив прямо до королівського крила палацу – так вона могла би потрапити до виділених їй апартаментів, а вже звідти шукати Вітана чи Яра. 

В таку ранню пору вона не очікувала нікого побачити на вулиці нікого, та й не надто дивилася вперед. Набагато більше її цікавили корінці під ногами, через які вона могла перечепитися. 

Можливо, через це вона не помітила відразу дві фігури, що сиділи на колоді. 

Вона йшла повільно, намагаючись утримувати рівновагу. З кожним кроком це було начебто легше, але водночас вона відчувала таке виснаження, що готова буля лягти прямо посеред стежки і проспати ще щонайменше добу. А ще вона була голодна. На вечерю з принцом попереднього вечора вона так і не потрапила, і нічогісінько не мала у роті із самого обіду. 

Йовіла ступила ще крок. Раптом на землі перед собою вона помітила неясну тінь. Помалу, із вже звичним острахом вона підняла очі. Перед нею стояв Вітан.

Йовіла не встигла навіть роздивитися його лице – лише помітила, що воно якесь наче надто бліде і чи не опухле; а потім її притиснули у найсильніші обійми, які вона тільки переживала у своєму житті.
За будь-яких інших обставин вона точно не була би проти, але зараз усі її кістки зарипіли разом, і вона видала ледь чутний хриплий стогін. Здається, вона також зірвала голос. 

Вітан її відразу ж відпустив. 

На обличчі у нього був такий шалений, невимовно розгублений, щасливий і водночас недовірливий вираз, що Йовіла навіть не знала, що і думати. Він відступив на крок. Губи його розімкнулися і він щось шепотів – але так тихо, що Йовіла не могла і слова розібрати. 

Повільно, дуже повільно він простягнув руку до її обличчя і провів по щоці. Наче не міг повірити, що Йовіла і справді стоїть перед ним. А вона чомусь теж завмерла і мовчала – зачарована ним, здивована цими обіймами і небаченою ніжністю. 

Вітан підхопив кінчиками пальців пасмо її волосся (Йовіла розуміла, що їй доведеться постригтися – коси її де-не-де полизав вогонь, і їх добряче обсмалило) і лагідно, надзвичайно тендітно завів їй його за вухо. Майже так само, як робив це раніше. Ось тільки тепер відчувалося у цьому всьому щось нове. Якась небачена раніше глибина, яку Йовіла поки не могла осягнути. 

Вона схилила голову, притискаючи щоку до Вітанової долоні. Та була холодною, попри тепло літнього ранку, і потертою, у мозолях. 

 – Ти жива, – знову прошепотів Вітан, але цього разу Йовілі вдалося прочитати по губах. – Ти справді жива. 

Йовіла посміхнулася. 

 – З чого б мені помирати? 

Вітан теж почав посміхатися, але ця посмішка вся тремтіла по краях. Йовіла помітила, що в кутиках очей в нього проступають сльози. Сама вона теж вже чомусь плакала. 

 – Звісно, я жива, – знову сказала вона. – Звісно. 

Вітан кивнув і одним швидким порухом підхопив її за талію і підняв у над землею. Вона вхопилася за його плечі і подивилася на враз розпашіле обличчя згори вниз. Йовілі захотілося сміятися. 

Вона жива. Вона і справді була жива! 

Вітан закружляв її, і попри те, що кістки Йовіли рипіли, а в голові паморочилося, це була найкраща річ, яка траплялася з нею за останні багато-багато днів. Розмитою плямою вона побачила за плечем Вітана ще одну фігуру – вищу і біляву. 

Вітан опустив її саме вчасно. Яр наближався до них, як сновида – наче не міг до кінця повірити тому, що бачить.