Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

У Східній Європі вплив хрущовського відступництва від Сталіна мав ще драматичніші наслідки. У світлі нещодавнього примирення радянського лідера з Тіто та розпуску напівживого Комінформу 18 квітня здавалося, що відречення Хрущова від Сталіна означало, що відтепер Москва схвально ставитиметься до різних «доріг до соціалізму» та відмовиться від терору й репресій як інструменту комуністичного контролю. Тепер, хотілося вірити, вперше можна буде говорити вільно. Як пояснював чеський автор Ярослав Зайферт на З’їзді письменників у Празі у квітні 1956 року, «знову і знову на цьому з’їзді нам говорять, що письменники мають писати правду. Це означає, що в останні роки вони правду не писали… Нарешті це скінчилося. Жахіття лишилися в минулому».

У Чехословаччині, де комуністична верхівка тримала рот на замку щодо їхнього власного минулого за сталінських часів, спогади про терор були надто свіжі, щоб чутки з Москви стали поштовхом до політичних дій[220]. У сусідній Польщі наслідки шокової хвилі десталінізації виявилися зовсім інакшими. У червні польську армію кинули на придушення демонстрації в західному місті Познань, спровокованої (як і в Східному Берліні за три роки до того) невдоволенням заробітною платою та вимогами щодо обсягів виробництва. Але в країні, де радянизація ніколи не проводилася так ретельно, як деінде, і де партійні лідери загалом щасливо пережили післявоєнні чистки, упродовж осені це лише роздмухало загальне незадоволення.

У жовтні 1956 року Польська об’єднана робітнича партія, занепокоєна через ризик втрати контролю над суспільними настроями, вирішила усунути радянського маршала Костянтина Рокоссовського з посади міністра оборони Польщі та виключити його з Політбюро. Водночас на посаду першого секретаря замість сталініста Болеслава Берута партія обрала Владислава Гомулку. Це був важливий символічний крок: Гомулка за кілька років до цього сидів у тюрмі та заледве зміг уникнути суду. Для польського суспільства він уособлював «національне» обличчя польського комунізму, а його підвищення широко розцінювали як жест прихованої непокори з боку партії, змушеної обирати між власними виборцями та вищим органом у Москві.

Справді, радянські очільники саме так це й оцінювали. Хрущов, Мікоян, Молотов і три інші високопосадовці 19 жовтня вилетіли до Варшави, щоб перешкодити призначенню Гомулки, заборонити виключення Рокоссовського та відновити в Польщі порядок. Щоб не було різночитань щодо їхніх намірів, Хрущов водночас наказав бригаді радянських танків рушити в бік Варшави. Але в запеклих дискусіях із самим Гомулкою, які частково відбулися просто на аеродромі, Хрущов дійшов висновку, що для радянських інтересів у Польщі буде ліпше погодитись із ситуацією в польській партії, аніж спровокувати загострення та майже напевно силове протистояння. Натомість Гомулка запевнив росіян, що зможе відновити контроль і не має наміру залишати владу, виводити Польщу з Варшавського договору чи вимагати, щоб радянські війська залишили країну.

Ураховуючи нерівність сил між Хрущовим і Гомулкою, успіх нового польського керівництва в попередженні катастрофи для їхньої країни заслуговує на особливу увагу. Але Хрущов добре зрозумів свого співрозмовника: як він пояснював радянському Політбюро після повернення до Москви наступного дня, Пономаренко, радянський посол у Варшаві, «сильно помилявся у своїх оцінках Гомулки». Ціною збереження комуністичної влади в Польщі могли бути деякі заміни на посадах і певна лібералізація громадського життя, але Гомулка мав голову на плечах, був вірний партії та не мав наміру віддавати владу народним масам чи партійним опонентам. Крім того, він був реалістом: якщо вже йому не вдалося вгамувати буремні польські настрої, альтернативою була лише Червона армія. Гомулка усвідомлював, що десталінізація не означає, що Хрущов збирається поступатися будь-яким територіальним впливом чи політичною монополією Радянського Союзу.

«Польський жовтень» мав неочікувано сприятливий результат — мало хто на той час усвідомлював, як близько Варшава підійшла до другої радянської окупації. Утім в Угорщині події розвивалися інакше, і це стало очевидно не одразу. Ще в червні 1953 року сталінських призначенців в Угорщині замінили (з ініціативи Москви — на комуніста-реформатора Імре Надя). Надь, як і Гомулка, став жертвою чисток та ув’язнення в попередні роки, тож майже не мав стосунку до доби терору й поганого урядування, яку щойно пережила його країна. Його першим кроком на чолі партії стало представлення за підтримки Берії програми лібералізації. Трудові й тюремні табори підлягали закриттю, селяни мали одержати дозвіл виходити з колгоспів за власним бажанням. Загалом сільське господарство повинно було отримати більшу підтримку, а нереалістичні цілі виробництва мусили бути скасовані. У характерно обережних висловах у конфіденційній постанові угорської Компартії від 28 червня 1953 року було зазначено: «Помилкова економічна політика виявилась дещо зухвалою та ризикованою, оскільки форсований розвиток важкої промисловості передбачав наявність ресурсів і сировини, яких частково просто не було в наявності».

Москва точно не вважала Надя комфортною кандидатурою. У вересні 1949 року він критикував ультрасталінську лінію Матяша Ракоші й був одним з лише двох членів Політбюро, які виступили проти страти Ласло Райка. За це, а також за критику сільської колективізації його виключили з партійної верхівки та змусили до публічного «розкаяння», під час якого Надь визнав свою «опортуністичну вдачу» та неспроможність триматися партійної лінії. Проте, коли настав час творити зміни в країні, де сталінські зловживання cпустошили і економіку, і політичні еліти, його кандидатура виявилась хорошим варіантом. За правління Ракоші в період з 1948 по 1953 рік було страчено близько 480 громадських діячів — не рахуючи Райка та інших жертв комунізму; крім того, понад 150 тисяч осіб (з-поміж менш ніж 9 мільйонів населення) кинули за ґрати.

Надь залишався на посаді до весни 1955 року. На той час Ракоші й інші затяті прихильники угорської партії, які протягом усього часу, поки Надь перебував при владі, докладали зусиль до того, щоб підірвати авторитет свого колеги, який завдавав їм незручностей, змогли переконати Москву в тому, що покладатися на нього не можна і що він не спроможний забезпечити повний контроль, особливо коли Радянському Союзу загрожував розширений Північноатлантичний альянс, а сусідня Австрія незабаром мала стати незалежною, нейтральною державою. Радянський ЦК, як і належить, засудив «праві нахили» Надя, його усунули з посади (а пізніше виключили з партії), а Ракоші з поплічниками повернули собі владу в Будапешті. Цей відступ від реформи лише за вісім місяців до промови Хрущова заздалегідь засвідчив, що радянський лідер, демонтуючи культ Сталіна, не збирався порушувати хід впровадження комуністичної влади.

Близько року в угорській партії діяла неформальна «група Надя», яка вперше в добу післявоєнного комунізму почала функціонувати як неофіційна «реформаторська» опозиція. Тим часом настала черга Ракоші накликати на