Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Після відкриття культурного центру їхнє спілкування стало ще більш стриманим. Максим і Аліна, хоча й продовжували працювати разом над останніми деталями проєкту, кожен з них старанно приховував свої емоції.

Максим часто роздумував, чому Аліна вирішила тримати дистанцію. Він переконував себе, що для неї він лише колега, нічого більше. Її прохолода здавалася йому доказом того, що він був лише частиною її професійного життя.

Аліна, у свою чергу, була впевнена, що Максим не відчуває до неї нічого, окрім поваги до її таланту. Вона помічала, як він занурюється в роботу, і вважала, що для нього кар'єра – єдина важлива частина життя.

 Максим все частіше залишався в своєму офісі. Він працював над підготовкою до відрядження в Рим і старався уникати зустрічей із Аліною, щоб не посилювати свій біль.

Аліна ж занурилася у свою художню студію, приймаючи замовлення на нові роботи й намагаючись забути про почуття, які переслідували її після кожної спільної зустрічі.

Їхні життя йшли паралельно, як дві прямі лінії, що ніколи не перетинаються.

Одного вечора Аліна вирішила прогулятися містом, щоб провітрити голову після довгого дня. Вона несла папку зі своїми ескізами, які планувала доопрацювати вдома.

У цей же час Максим, завершивши чергову зустріч із партнерами, йшов тією ж вулицею, занурений у думки.

Вони побачили одне одного, коли перетнулися біля невеликої кав’ярні.

– Аліно? – здивовано промовив Максим.

– Максиме, – відповіла вона, ховаючи папку за спину.

На якусь мить вони стояли мовчки, поки Максим нарешті не запропонував:

– Може, зайдемо випити кави?

Аліна кивнула, не знаючи, як відмовити, хоча її серце калатало.

Вони сиділи за маленьким столиком біля вікна. Максим тримав у руках чашку кави, дивлячись на темний горизонт за вікном. Аліна мовчала, нервово граючись ложечкою.

– Як ти? – нарешті запитав він, не знаючи, з чого почати.

– Добре. Робота, малювання. А ти?

– Готуюся до відродження, – відповів Максим, не дивлячись на неї.

Аліна ледь помітно кивнула, намагаючись приховати хвилю емоцій.

– Це велика можливість, – сказала вона, хоча її голос був трохи надломлений.

– Так, але… – Максим затнувся, ніби не міг вирішити, чи варто говорити далі. – Я не впевнений, що хочу їхати.

Її погляд різко піднявся на нього.

– Чому? Це ж твоя мрія.

Максим задумався, здавалося, шукаючи правильні слова.

– Мрія… іноді мрії змінюються.

Аліна відчула, як її серце стискається, але вона швидко перевела розмову:

– Я впевнена, ти впораєшся. У тебе талант.

Її слова звучали щиро, але Максим почув у них щось схоже на прощання.

Коли вони вийшли з кав’ярні, снігопад почав посилюватися. Максим провів Аліну додому, але все ще не міг зважитися сказати те, що крутилася в нього на язику.

Стоячи біля дверей її під'їзду, він тихо промовив:

– Я радий, що ми познайомилися.

– Я теж, – відповіла Аліна, відчуваючи, як її очі наповнюються сльозами.

Вони обмінялися коротким поглядом, але ніхто з них не наважився зробити наступний крок. Максим кивнув і пішов у ніч, а Аліна залишилася стояти, дивлячись, як він зникає вдалині.

Вони обоє повернулися додому з відчуттям порожнечі. Кожен із них вважав, що інший не хоче продовжувати ці відносини.

Максим думав: "Їй буде краще без мене. Вона так багато має перед собою. Я не повинен ставати перепоною."

Аліна ж переконувала себе: "Він їде в Рим. Це його шлях, його майбутнє. Я не можу зупиняти його чи просити залишитися."

Обидва були впевнені, що діють правильно, хоча кожен із них страждав від невисловлених почуттів.

**

Максим відлетів до Риму в кінці зими. В аеропорту він стояв біля вікна, спостерігаючи за снігопадом, і думав про Аліну. Йому здавалося, що це правильний крок – залишити Київ і зосередитися на кар'єрі, хоча серце тягнуло його назад.

Рим зустрів його прохолодним зимовим сонцем і нескінченним шумом вулиць. Максим одразу занурився в роботу над конкурсним проєктом, проводячи дні й ночі в офісі, розробляючи ідеї й готуючи презентацію. Його роботи викликали захоплення колег, але він не відчував задоволення.

Кожного вечора він прогулювався вузькими римськими вуличками, вдивляючись у вогні містечка. Йому не вистачало Києва й тихих вечорів із книгою, кавою та думками про Аліну. Вона стала його мовчазною музою: він малював її силуети в записнику, згадуючи її усмішку й розмови.

Тим часом Аліна теж жила своїм життям у Києві. Вона багато працювала, виставляючи свої картини й ведучи нові проєкти. Але вечорами вона знову й знову згадувала Максима, ставлячи собі одне й те саме питання: "А чи відчував він те саме?"

Так минули три місяці. Максим досяг успіху в конкурсі: його проєкт був обраний одним із найкращих, і йому запропонували залишитися в Римі на рік для подальшої співпраці. Але він усе ще вагався, адже щось важливе залишилося вдома.