Читати книгу - "Відлуння у брамі"

окупанти відкрили для богослужінь, аби продемонструвати місцевому населенню повагу до традицій загарбаного краю. Спів у церковному хорі під час окупації міг вже загрожувати й засланням до Сибіру. Жінку врятувало те, що вона переховувала на горищі своєї хатини, де мешкала разом із тіткою, кількох поранених червоноармійців, тих, хто відстав від своїх частин або втік із німецького полону.

Один із тих поранених, майбутній Іванів батько, після Перемоги повернувся до Новомосковська й одружився з вродливою удовою. Жінка запала йому в серце, ще коли потай лікувала його з товаришами. Влаштувався працювати на завод, той самий Бляхокатальний, що відновив своє виробництво. Незабаром прийшов у цей світ і маленький Іван.

Щасливе подружжя викликало чорну заздрість сусідок, адже у зруйнованому війною місті залишилося мало здорових молодих чоловіків, з якими можна було створити родину. А щоби благовірний був непитущим, усе по господарству робив і навіть руки на дружину не здійняв — уже геть несправедливо! До того ж, молодий батько родини чомусь дуже цікавився історією Троїцького собору та долею вивезених звідти старовинних ікон — вельми підозріло, як на простого робітника… Словом, надіслали заздрісні сусідоньки до НКВС анонімний лист. І детально розписали: буцім фронтовик-орденоносець скептично відгукується про вирішальну роль Комуністичної партії і особисто генералісимуса товариша Сталіна в організації перемоги радянського народу над німецьким фашизмом. І що він каже, нібито перемогу перш за все здобули ті мільйони, що полягли на фронтах та у тилу. І насамкінець донощиці дописали про «буржуазно-націоналістичну» цікавість чоловіка до козацьких старожитностей.

Чекістам тоді саме наказали викривати неблагонадійність усілякої «елітарної» публіки — керівників підприємств та установ, кадрових військових, вчених, письменників. Тож до відвертого наклепу на звичайного робітника вони поставилися без зайвого ентузіазму — не обіцяло таке «викриття» нових зірочок на погонах. Та коли з'ясували, що батько Івана був мобілізований на фронт із Казахстану, куди його сім’ю, розкуркулену у двадцятих роках, вислали зі старовинного козацького Трахтемирова, ситуація змінилася. Отже, фронтовик є «ворогом народу» у другому поколінні та ще й українською історією цікавиться! Тож його, про всяк випадок, засудили до десяти років таборів. Згодом останні п'ять замінили на заслання — все ж таки орденоносець.

А щойно термін батькового ув’язнення закінчився, мама разом із малим Іваном поїхали до місця його заслання — під Мінусинськ.

Шестирічний Іванко під час майже тритижневої подорожі потягами звернув увагу на загорнуту у полотняну тканину прямокутну дощечку, яка, здається, займала особливе місце серед їхніх скромних пожитків. Мама весь час повторювала, що тато дуже просив її привезти. Згадувала, що це єдина річ, яка лишилася йому від батька — Іванового розкуркуленого дідуся — і дивом вціліла під час війни. Якось, коли мама вийшла по харчі під час зупинки потяга, хлопчина з цікавості нишком розгорнув полотно. На пробитій в одному місці кулею дошці Іванко побачив якогось бородатого сивого чоловіка у шапці з хрестом. Фарби геть потьмяніли, але навколо голови бороданя яскраво сяяло золоте коло…

Наступні дванадцять років Іван жив у холодному Мінусинську, бо після закінчення терміну батькового заслання їм так і не дозволяли повернутися до України, а в іншому місці тато жити не погоджувався. Батьки багато розповідали синові про Батьківщину, завдяки їм він добре знав рідну мову та історію. Часто до родини навідувалися звільнені з таборів політв'язні, серед яких було чимало засуджених за «український буржуазний націоналізм», вояків УПА, священиків та селян. Від них Іван дедалі більше дізнавався про далеку Вкраїну.

Якось його батько важко захворів на запалення легенів. Гадаючи, що може померти, він покликав сина-підлітка, дістав із потаємної шухляди столу стародавню ікону святого Миколая — Іван згадав, що бачив її у потязі — і, натиснувши на нижній край, вийняв тонку дощечку. На ній було випалено та вирізано багато невідомих юнакові символів та незрозумілих малюнків. Потім батько довго та ретельно тлумачив ті зображення. А ще — пояснив, що саме має зробити син у Новомосковському соборі та стародавньому козацькому Трахтемирові у слушний час. На щастя, тоді тато одужав.

Та коли Іван вже служив у армії на космодромі Байконур у Казахстані, батька усе ж не стало — далися взнаки холодний клімат та фронтові рани. Посмертно його реабілітували — був розпал Хрущовської відлиги. Мамі дозволили повернулася до Новомосковська, де у невеликій хатині доживала віку її стара тітка. Ту пам’ятну ікону святого Миколая мама привезла з собою. Після армії до Новомосковська перебрався й Іван. Він вступив на престижний «ракетний», як називали фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету мешканці міста. Потрапити до цього закритого закладу допомогла служба у ракетних військах.

У перші ж літні канікули студент Іван Погребняк подався до маленького села Трахтемирова на Київщині. Там, керуючись вказівками покійного батька та розпитавши сільських дітей, знайшов місце старої хати свого колись розкуркуленого та висланого до Казахстану діда. Садиба заросла акацією та яворами. У заростях посеред хатища жовтів облупленою глиною лише комин із димарем, на якому чорногузи прилаштували широкий «бриль» свого розхристаного гнізда — усе, що лишилося від колись заможного обійстя.

Іван присів перед комином, відколупав глину і почав промацувати цеглини внизу. Одну не без зусиль вдалося вийняти, однак невелика ніша за нею виявилася порожньою…

— Здоров був, — почувся за спиною голос.

Різко обернувшись та звівшись на ноги, Іван побачив під явором молодика приблизно його віку та статури. Вбраний він був по-міському.

— Ти, я дивлюся, не сільський, бо інакше знав би, що тут непоміченою й пташка не пролетить — не те, щоб людина вулицею пройшла. Чужого в селі бачать одразу. Тебе ще в автобусі жінки, які з базару їхали, запримітили. А коли ти заходився розпитувати, як потрапити на цей куток — мені одразу й переказали, що мабуть хтось із родичів із заслання повернувся та й навідав ці руїни.

— А Ви ким будете? — запитав Іван, розглядаючи незнайомця й дедалі більше дивуючись їхній схожості.

— Погребняком, буду. Гордієм звуть.