Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— А я Іван Погребняк…

— Отже, таки родичі. Тоді ходімо до хати, побалакаємо. Те, що ти шукав під цим комином, давно вже у мене, — Гордій простягнув руку й Іван відповів на його міцне рукостискання.

Парубки пішли вулицею, вітаючись із нечисленними перехожими та викликаючи їхню ледь приховану цікавість. Виявилося, що Гордій гостює в своєї бабусі. Вона жила у критій соломою мазанці неподалік берега Дніпра. Дорогою парубки з'ясували, що доводяться одне одному троюрідними братами — їхні діди були братами-близнюками. Гордій розповів, що приїздить сюди на канікули щороку, аби допомогти бабусі по господарству та порибалити на Дніпрі.

Сама бабця радо зустріла їх на чепурному, заквітчаному подвір'ї, і познайомившись з Іваном, одразу повела парубків до хати — обідати. Суха й жвава старенька розповіла, що діда Гордія — її чоловіка — ще у чотирнадцятому році забрали у москалі, себто мобілізували до царської армії. Після розпаду Російської імперії він воював у загонах Нестора Махна, а коли Україну остаточно здолала радянська влада, і отаман чкурнув від неї за кордон, Гордій повернувся ненадовго до брата у Трахтемирів. Одружився із нею, та й подалися вони до Канева — працювати в рибальській артілі. Це врятувало молоде подружжя та їхнього маленького сина — Гордієвого батька — спочатку від колективізації, тоді від Голодомору, але не від війни.

У перші дні, як прийшов німець, — оповідала бабуся, — забрали до війська і її двадцятилітнього сина, і чоловіка, якому було вже за сорок. Чоловік загинув майже у перші місяці — кинули його беззбройний батальйон на німецькі танки під Києвом. А сина, який до війни закінчив у Черкасах якісь авіаційні курси, спрямували до льотної школи і вже взимку сорок першого почав він бити фашиста у небі над Москвою. Дістав поранення, потрапив у госпіталь і там зійшовся з молоденькою медсестрою — землячкою з-під Кагарлика. Командування дозволило їм одружитися, і у сорок третьому з'явився Гордій. Та батько-льотчик не побачив первістка — загинув на Курській дузі. Молода вдова назвала сина так, як і просив чоловік, на честь його діда-бандуриста — Гордієм. Той бандурист — тато близнюків, дідів Гордія та Івана — і доводиться обом хлопцям прадідом, — завершила бабуся детальне роз’яснення їхнього родоводу.

Про себе ж сказала, що з початком окупації перебралася з Канева до Трахтемирова — тут ніхто, окрім чоловікових родичів, не знав, що вона дружина й мати фронтовиків. Тож меншою була небезпека, що її викажуть німцям. Оселилася у цій, тоді порожній і занедбаній хаті померлих під час Голодомору чоловікових родичів. Її записали до колгоспу, ще за німців, адже вони відновили колгоспи на окупованій території. Працювала там за трудодні, допоки ставало сили, а оце вже доживає віку, як і більшість українських солдатських удів. Гордієва ж мама по війні закінчила медичний інститут, працює лікарем у Києві. А він, студент-біолог, регулярно навідує бабусю тут, — старенька з неприховано гордістю поглянула на онука.

По обіді парубки вийшли у садок. Сівши на лаві під молодою яблунькою, Гордій розгорнув картонну теку, зав'язану шворками, діставши тонку дошку з випаленими та вирізаними на ній знаками — дуже подібну до тієї, що разом з іконою святого Миколая, лишилася Іванові у спадок від померлого у Мінусінську батька.

— Мій тато, дізнавшись, що мама при надії, — заговорив Гордій, — розповів їй про сховок у комині тієї зруйнованої хати. І переказав мамі, що його дід-бандурист заповів своїм синам-близнюкам дві такі дошки. Але перед тим, як його забрали до царської армії, він віддав свою на збереження твоєму дідові. Тато сказав мамі, що коли в них народиться син, то він, тобто я, має знайти цю дощечку. Нібито тут містяться зашифровані заклинання козаків-характерників, які здавна селилися довкола Трахтемирівського монастиря й передавали свої знання з роду в рід. Але як користуватися цими заклинаннями — мати мені не розповіла.

— Чому? — запитав Іван.

— Записувати свої слова батько заборонив, а достеменно запам’ятати вона не спромоглася. Сам розумієш: ішла війна — не до всілякої чаклунської маячні було тоді.

— Це зовсім не маячня!.. — заперечив Іван.

Спочатку він розповів Гордієві історію своєї частини тайнописного тексту, схованого в іконі святого Миколая, а тоді переказав, що дізнався від батька: у Новомосковському Троїцькому соборі, у старій козацькій іконі святих Петра й Павла, ще у вісімнадцятому сторіччі заховали і третю — головну — дошку, ключ до розшифрування записів на тих двох, що належать їм. Цей ключ, — Іван перейшов на шепіт, — йому також вдалося роздобути. Сталося це так.

— Мій батько розповідав, — говорив Іван, — що унікальний дерев’яний собор святої Трійці збудував наш далекий пращур Яків Погребняк. Було це одразу після знищення царицею-курвою Катериною Запорізької Січі. Тоді Новомосковськ звався Самарчиком і був козацьким паланковим містечком. Козацька старшина, прагнучи підкреслити його статус, замовила спорудження величного храму вправному у будівничій справі козакові Якову. Перед тим, як узятися до роботи, пішов він у плавні і кілька тижнів молився. Люди вже гадали, що помер або загинув козак. Аж раптом він повернувся — худий і змарнілий, а в руках ніс сплетену з лози модель дев’ятибанного храму. Оповідав, нібито зустрів у очеретах самого святого Миколу, який і подарував йому цей макет собору та наказав братися до будівництва. А ще мав козак при собі загорнуті у чисту ряднину три дошки, але їх нікому не показав. Собор він спорудив на диво швидко і без жодного цвяха. Злі язики плескали, ніби за допомогою чарів.

— Ну а дошки? — нетерпляче запитав Гордій.

— Дві з них Яків Погребняк віддав у спадок своєму синові і наказав передавати їх із роду в рід, допоки настане слушний час застосувати закодовані там знання, а що той час вже настав — спадкоємці самі збагнуть. Так, від батька до сина дощечки й переходили до старшого у роду Погребняків, аж поки не народилися у нашого прадіда двоє близнюків. Він поділив цей спадок між нашими дідами. Але третю дошку — ключ — Яків сховав у іконі