Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— Біоробота не можна розібрати, аби поглянути, що ж у нього всередині. Ні, Гордію, у такій війні полонених не беруть. Єдиний спосіб знешкодити цю зброю — знищити.

— Але ж він сам, мабуть, не здогадується, що перетворився на нелюда.

— Це вже справи не змінює.

— Іване а, ти подумав, як до його страти поставляться Мстислав із Мечиславом? — не здавався Гордій, — ти ж виховував синів людьми…

— А мене, бачу, ти вже до нелюдів записав! Гаразд, коли буде бодай найменша надія на його порятунок — нехай живе, а коли ні, то… Зараз його надійно зафіксували. Щойно трохи оговтається від шоку — поглянемо, чи можна зарадити тим чарам.

— Та який там шок у робота?! — здивувався Гордій.

— Електричний, сам знаєш.

— Слухай, а чому ти гадаєш, що він створений саме за допомогою надскладної технології? Може, все простіше? Зварганили старим дідівським способом — за допомогою некромантії, вуду — та й годі.

— Ні, він точно раніше не був мертвим — його робили з живого та здорового. І здається, я знаю, хто. Вчора, через тих малих гопників-стажерів я не встиг з тобою поділитися одним міркуванням, тож давай обговоримо це зараз. Ти пам’ятаєш, років десь півтора тому в поле нашого зору потрапив такий собі Йосип Бланк? Приїхав до Дніпра з Німеччини, бізнес робити, але чомусь підозріло часто виникав там, де мали місце і наші інтереси.

— Щось пам’ятаю, але я тоді лише повернувся до України, мав багато клопотів із переїздом, а ти мене якось не дуже втаємничував…

— Про всяк випадок ми почали епізодично наглядати за Бланком. Він створював якісь фінансові піраміди, навіть заснував банк, намагався взяти в концесію кілька маршрутів пасажирських перевезень і ринок, але ці його наміри суворо припинили.

— Чужих до живих грошей, пасажирів і покупців наші бюрократи-депутати не пускають — самі годуються.

— Бланк вчащав до залишків Кодацької фортеці, до музею Яворницького та в інші місця, де велися і наші дослідження… І тут випадково з’ясувалося, що він таємно займається обладнанням якоїсь лабораторії. Приладдя для неї надходило з найрізноманітніших країн. І навіть митниця, всупереч своїй практиці зволікання з оформленням документів на вантажі, це обладнання пропускала без жодної затримки.

— Мабуть, за хабарі…

— Не без того. Ми дізналися, що коли облаштування лабораторії завершилося, до Дніпропетровська прилетів один чоловік, який оселився у пентхаусі башти на Дзержинського. Там, де розмістилася лабораторія.

— З’ясували, хто він? — запитав Гордій.

— Звуть його зараз Фьодар Россомахін, громадянин Росії. Тривалий час прожив у США під іменем Теда Россмана. У нас він нібито намагається заснувати дослідницький центр — бо, мовляв, тут усе дешевше, від харчів та робочої сили до сировини. І клімат хороший, хоча екологія просто вбивча. Але протягом року, а саме стільки Россман-Россомахін тут перебуває, він практично ні з ким зі вчених та дослідників не зустрічався. І взагалі веде самітницький спосіб життя. Майже єдиний виняток — така собі Людмила, ворожка, живе на Карла Маркса. З нею Россмана познайомив той самий Бланк. У телефонних розмовах, які нам вдалося перехопити, Бланк зрідка називав Россмана Транихиїлом, але той дуже сварився і вимагав, аби Йосип не згадував цього імені.

— Транихиїл, здається, один із містичних персонажів кабалістики, — зазначив Гордій.

— Незабаром після з’яви у Дніпрі цього «Транихиїла від кабалістики» у місті та околицях безслідно зникли кілька безпритульних підлітків. Усе виглядало так, нібито вони подалися шукати кращої долі до Києва або Одеси і там загубилися. Жодного тіла не знайшли, тож міліція кримінальних чи навіть розшукових справ не порушувала, та й заяви ніхто не подавав. У двох випадках точно відомо, що перед зникненням хлопці спілкувалися із Людмилою. Нещодавно ж наш козак — Остап, якого ми влаштували водієм до Бланка, аби тримати підозрілого комерсантав полі зору, — повідомив, що той з величезною пересторогою привіз до свого офісу якийсь невеликий предмет. Остап сказав: найбільше він нагадував звичайну пласку сталеву фляжку для коньяку чи віскі. Тримає цю бляшанку Бланк у портфелі, нещодавно придбаному в директорки музею Олени Блаватської. І з ним майже не розлучається.

— І ви вирішили з’ясувати, що за продукт виробляє лабораторія Россмана, — припустив Гордій.

— Воно то так… Але вчора, коли Бланк виходив із крамниці, портфель із контейнером у нього вирвав просто із рук той малий, Ден. Остап, який чекав на шефа у машині, погнався за злодюжкою, але йому під ноги кинувся молодший — Гусик. Удав, ніби впав випадково. Козак і собі удав, нібито повірив волоцюжці, а сам нишком простежив за малим до місця, де вони зійшлися із Деном. Тоді покликав на допомогу Мстислава з Мечиславом, і вже утрьох вони непомітно стежили за недолітками. Ті заховали портфель у парку Шевченка. Мстислав пропонував забрати його одразу, але я наказав дочекатися, поки по нього хтось прийде — аби дізнатися, хто замовив крадіжку. На роботу до Бланка ми вирішили Остапа більше не повертати. Відтепер він порядкуватиме в нашому обійсті у Трахтемирові.

Іван Погребняк народився у Новомосковську за рік по війні. Його мама вперше вийшла заміж за молодого інженера Бляхокатального заводу у травні сорок першого. Вже у перший тиждень війни її чоловіка забрали на фронт. У перші місяці війни він загинув під час оборони Одеси. А його молода вдова не встигла евакуюватися під час стрімкого наступу німців і залишалася у Новомосковську протягом усієї окупації. Тому після визволення радянська влада заборонила їй вчителювати — не довіряли комуністи тим, хто бодай трохи жив під фашистами. Мусила працювати у хлібопекарні. До того ж, удова мала чудовий голос і співала у хорі Троїцького собору. Цей храм у сорок другому році