Читати книгу - "Скорочено Жага до життя"

Жага до життя

Джек Лондон

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Два чоловіки ступали, кульгаючи, до річки. Обидва були стомлені й виснажені. Передній заточився і мало не впав. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Коли вони переходили річку, той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні й ледве не впав, голосно зойкнув від болю. Він крикнув передньому: "Агов, Біле! Я підвернув ногу!" Але Біл шкандибав далі, навіть не оглянувся. Потім вийшов на той берег і подався далі. Чоловік, що стояв серед потоку, вдивлявся йому вслід. Губи його злегка тремтіли, і давно не голені руді вуса заворушилися. Він механічно облизав їх. "Біле!" – гукнув він ще раз. Це був благальний крик, але Біл не обернувся, а потім взагалі зник з очей.

Перенісши всю свою вагу на здорову ногу, він витяг годинника. Була четверта. Уже тижнів зо два він не лічив днів, знав тільки, що зараз кінець липня або початок серпня. Він перевів погляд на південь – десь там, за оцими похмурими горбами простяглось Велике Ведмеже озеро; в тім краї Полярне коло застережно накреслило свій кордон по канадській Безплідній Землі. Потік, серед якого він стоїть, – це притока річки Копермайн, що тече на північ і впадає в Льодовитий океан у затоці Коронації.

З усіх боків, аж до обрію, була одноманітна пустеля. Ані деревця, ані кущика, ні травинки. В очах чоловіка проблиснув страх. Він затремтів, як у лихоманці. Та він опанував себе і побрів до берега, кривлячись із болю. Потім подибав униз схилом.

Дно долини набухло від води, що просякла густий мох. Вона цвірчала з-під мокасинів. Він ішов слідами товариша від болітця до болітця, намагаючись ставати на каменюки. Знав, що незабаром дістанеться до берега озерця, порослого усохлими ялинами й соснами, низенькими й миршавими. Індіяни називали цю місцевість "Тічінічілі", тобто "Країна патичків". Він піде понад струмком аж до джерела на горбі. По той бік горба починається інший струмок, що тече на захід. Він ітиме за водою до річки Діз. Там під перевернутим каное, що привалене каміняччям, їхня схованка. Він знайде там набої для своєї рушниці, гачки й ліски, невеличку рибальську сітку – одне слово, все начиння, щоб добувати собі харчі. Біл чекатиме на нього біля схованки, і вони вдвох попливуть по Діз на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім через озеро до річки Макензі. I далі й далі на південь, де вдосталь усякого харчу.

Два дні в нього не було й ріски в роті, і вже хтозна-відколи він не наїдався досхочу. Раз у раз він нахилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх у рот, розжовував і ковтав. Та це була кепська пожива. Чоловік боляче забив об каменюку пальця на нозі, заточився і впав од страшної утоми й виснаги. Довгенько він лежав на боці не рухаючись. Потім зняв ремені й насилу сів. У напівсутінках він почав нишпорити між камінням, шукаючи моху. Склавши його в купу, він розпалив вогонь і поставив на нього бляшаний казанок з водою.

Він розв'язав свого клумака і три рази полічив сірники. Їх було 67. Потім розділив сірники на три пучечки, один сховав у порожній кисет, другий – за внутрішній обідок приношеного капелюха, а третій – за пазуху, під сорочку. Згодом він ще раз перерахував сірники.

Він висушив мокре взуття біля вогню. Натерті ноги покривавили. Кісточка дуже боліла. Він одірвав довгу смужку з одного укривала і туго перев'язав кісточку. Віддер ще кілька смуг і обмотав ноги. Потім випив гарячої води, накрутив годинника й ліг, завинувшись в укривала.

Спав він як убитий. Прокинувсь о 6 ранку. Голод давався взнаки. Він підвівся, перед ним стояв олень карибу. Чоловік механічно схопив незаряджену рушницю, націлився і натиснув спуск. Олень захропів і помчав геть. Чоловік вилаявсь і відкинув рушницю. Стогнучи, він через силу звівся на ноги.

Він видерся на пагорок і розглянувся довкола. Він не знав, де північ, і забув, якою дорогою прийшов сюди минулого вечора. Але він не заблукав. Він був певний цього. Чоловік повернувся до багаття і став пакуватись. Вагався, чи брати з собою туго набиту торбинку з лосевої шкіри. Там було золото, торбинка важила п'ятнадцять фунтів – стільки ж, як і решта речей. Урешті він вирішив нести торбинку далі.

Він пішов, раз у раз пристаючи зірвати болотяну ягоду. Нога набрякла, і він кульгав дужче, але цей біль був за дурницю проти болю в шлунку.

В одному видолинку була зграя білих куріпок. Він жбурляв у них камінцями, але не міг влучити. Тоді він поклав клумака на землю й почав скрадатись до птахів плазом. Його штани подерлися об гостре каміння, з колін сочилася кров, одяг його змок, тіло дубло з холоду. Раз він мало не наткнувся на куріпку, вона випурхнула йому просто в лице зі своєї шкалубини між камінням. Не менш переляканий, ніж куріпка, він усе-таки встиг схопити її, але в руці у нього залишились тільки пір'їни.

Надвечір того